Соломія — яскравий, багатогранний, глибокий образ української літератури.
2. Портрет і зовнішність героїні.
3. Риси характеру Соломії:
а) мужність і відвага;
б) вірність і самовідданість;
в) волелюбність і ненависть до гнобителів;
г) любов до життя;
д) здатність на самопожертву;
е) щирість і душевність;
є) оптимістичність та енергійність.
4. Трагічна доля героїні.
5. Значення образу української жінки.
2.2.2. Матеріал для характеристики образу героїні.
Соломія — вродлива і сильна жінка. Вона має високу і міцну, «як на
доброго мужика», постать, гарне, «свіже, повне обличчя, з карими очима,
що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся».
Тяжким і нерадісним було життя Соломії, яку пан силою віддав заміж за
нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства — від
поміщика і нелюба — Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна,
вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі
злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує
його з біди. Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить
його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на
проживання, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів.
Найяскравіше виявився героїчний характер Соломії і готовність її на
самопожертву, коли вона, рятуючи Остапа, гине у хвилях Дунаю. Як і
поранений Остап у плавнях з останніх сил боровся за життя, так тепер
Соломія, тонучи, напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так
гарно, там сяє сонце, там зелено, там небо синє, там радість, життя…
Душа рветься до сонця». Трагічна доля Остапа і Соломії, їх поневіряння в
Туреччині свідчить про те, що всюди, де володарюють пани, трудяща
людина не може знайти для себе щастя.
2.2.3. Цитатна характеристика.
- «Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік,
і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
- «Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
- «Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в
лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено…
адже він стільки пробіг…»»
- «Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не
хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась,
щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому
загинути…»
- Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть
скалічів ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона
тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде
значити дорогу.
- «Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він
тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль
стало молодого змарнованого життя…»
- «Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна
буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю.
Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в
торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
- «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць
тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди
зламають усі перешкоди».
- «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь,
прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого
пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам
оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось
нате…».
- «Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість
брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то
вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
- «Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона
від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
- «Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це
станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в
ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба».
- «Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до
берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не
до них. Вона мусить поспішати ся, поки не змерзло тіло… Дикі невгамовні
сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість…
Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось
берег видно… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє,
там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна
безодня. Вона сковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними
руками…Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у
воду…»
З дитинства книжка була і залишається для мене великою таємницею і чудовим товаришем. Вона відкрила мені красу рідного слова, дала можливість відвідати інші країни, познайомила з багатьма героями, які стали моїми хорошими друзями. Люблю читати різні книжки, але найбільше подобаються ті, в яких розповідається про життя і долю моїх ровесників.
Під час літніх канікул я також не залишала книги без своєї уваги, адже з ними так приємно відпочивати.
Велике задоволення я отримала, читаючи роман американської письменниці Елеанор Портер «Полліанна». Головна героїня твору – дівчинка Полліанна. Вона моя ровесниця. Зовні героїня не дуже гарна. «… худенька дівчинка в червоній картатій сукні з волоссям, заплетеним у дві товсті коси… гарне личко у ластовині виглядало з-під солом’яного капелюшка,» - так автор змальовує її портрет. І я відразу мовби побачила свою однокласницю Тетянку. Чомусь перехотілося читати (Тетянка своєю поведінкою мало кому подобається в нашому класі). Але письменниця підкреслює незвичайну красу блакитних очей Полліанни, в яких відтворюється красива і чиста її душа.
Сторінка за сторінкою книга поступово відкривала для мене непросту і незвичайну історію життя маленької героїні. На її долю випало багато випробувань: рано залишилася сиротою, потім отримала тяжку травму хребта й була прикута до ліжка. Як я її жаліла! Але мама сказала, що цього робити не потрібно, бо Полліанна – сильна дівчинка (мама читала роман зі мною). І справді, дівчинка, незважаючи на все, радіє кожному дню і намагається допомогти всім, з ким зустрічається. Під її впливом змінюються мешканці містечка Белдінгсвіль, які звикли жити лише для себе, замкнувшись у своєму дріб’язковому світі. Це інвалід місіс Сноу і містер Джон Пендлстон, і служниця Ненсі. А як Полліанна переймається долею свого однолітка Джиммі Біна!
Та чи не найбільше змінюється тітка Поллі, яка до приїзду Полліанни жила за суворими законами, робила будь-яку справу з посиленим почуттям обов’язку. Вона не вміла радіти і любити по-справжньому. Полліанна своєю душевністю та умінням радіти всьому, що трапляється в житті, змушує тітку стати кращою, доброю і щирою. І згодом та знаходить щастя разом із лікарем Чілтоном. Під впливом одинадцятирічної дівчинки персонажі роману змінюються, знаходять своє щастя, родинний затишок.
Мені дуже хочеться бути схожою на Полліанну, маленьку дівчинку, котра вміла «грати в радість». Хочу бути такою ж щирою, відвертою і душевною, радувати своїми добрими вчинками і підтримкою маму, тата і всіх, хто живе поряд зі мною та піклується про мене. Обов’язково розповім однокласниці Тані про Полліанну і пораджу прочитати твір Елеанор Портер. Вірю, що вона теж зміниться на краще під впливом цієї героїні. Адже, як стверджувала письменниця: «… кожний несе в собі добре світло, треба тільки вміти відкрити свою душу і подарувати це світло людям». Тож нехай це світло радості і щирості буде поряд зі мною, з кожним, хто живе на нашій чудовій планеті Земля. І тоді запанують серед людей мир, злагода, добро і милосердя і прийде до кожного Божа благодать. Я вірю в це.
Уже понад півтора століття поема І. Котляревського "Енеїда" не втрачає популярності серед українських читачів. І це не дивно, бо, узявши класичний твір римської літератури, Котляревський зробив на основі цього сюжету справжню українську поему, сповнену гумору та героїзму.За римською міфологією, Еней був сином троянця Анхіза і богині Венери, який після загибелі Трої довго мандрував, виконуючи волю богів, доки не зупинився в Лаціумі. Згодом нащадки Енея заснували великий Рим.А от як починається "Енеїда" Котляревського:Еней був парубок моторнийІ хлопець хоч куди казак,Удавсь на всеє зле проворний,Завзятіший од всіх бурлак.І одразу — де той Рим! Наш, український парубок, веселий та трохи бешкетний, сміливий та кмітливий. І товариші його — хіба ж це греки? І пісні вони співають українські, і обід у них — "з салом галушки", "лемішка і куліш", і горілку та брагу п'ють вони, як справжні козаки. А боги поводяться, як дуже знайоме панство — скубуться, сваряться, ошукують один одного, не цураються хабаря (Нептун за півкопи грошей погоджується припинити шторм).Еней та його друзі дуже схожі на тих стародавніх вояк із козацтва, що вміли добре поїсти та випити, кохалися з жінками, але й воювали відважно й так, наче мимохідь, без удаваної пишності, засновували міста.Коли Еней і його воїни потрапляють до Дідони, це наче козацька ватага після боїв відпочиває — танцює, їсть та п'є, ніби й одружитися ладні. Але ось лунає "воля богів" або козацької долі — і ніщо їх не зупинить.І пливуть вони через синє море, співаючи українські пісні — про Сагайдачного, про вільну Запорозьку Січ.Сповнене народного гумору й дотепності зображення пекла та його мешканців у третій частині поеми. У пекло автор відправив дуже знайомих українським селянам персонажів, що отруюють мирне сімейне життя — злих свекрух та мачух, лайливих зовиць, невісток. Далі стоять "п'явки людські", що теж відомі народові не з міфології, а з повсякденного життя: начальники, десяцькі, соцькі, судді, стряпчі. Не обминає Котляревській тих, що прикидаються святими, волоцюг, п'яниць, невірних дружин.А в самому жахливому місці розміщено народних катів: то пани, що з людьми поводяться гірше, ніж із тваринами, попи, що обдурюють народ, шахраї-купці, сутяги.Дія поеми розгортається далі, разом з Енеєм ми бачимо нарешті праведників. Але й рай там не попівський, а козацький:Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили...Потрапивши нарешті до берегів Тібру, Еней і його товариші освоюють цю землю. Чимало подій та боїв ще трапляється, доки не втручаються боги. Бійка на землі переходить у бійку на небі — і там богині поводяться, як лайливі сусідки, що б'ються за якийсь мотлох:Венера лайки не стерпіла,Юнону стала кобенить...Закінчується "Енеїда" перемогою Енея та здійсненням пророцтва. Але ми неохоче залишаємо героя, що замість далекого троянця постав перед нами в образі веселого, відважного парубка, вигодуваного Січчю.Котляревський зробив свою поему дійсно народною. І це не тільки тому, що герої одягаються та їдять як українці, а й тому, що в їх характерах він відобразив найважливіші риси українського народу: сміливість, завзятість, почуття гумору, уміння посміятися над деякими своїми вадами, життєрадісність.
Коротше, я писала твір приблизно на цю тему, скидую тобі,може щось знайдеш,що тобі допоможе:
<span>Шептало – кінь, головний герой
оповідання «Білий кінь Шептало». Він - інший, він відрізняється від тих коней,
що стоять поруч із ним у стійлі. Але до чого призводить життя у стаді?
На мою думку, Шептало –
це образ, через який автор показує незвича -
йних, не таких, як інші, людей. Білому коню не подобається стояти поруч
із іншими, він хоче до лісу, де живуть
його родичи. Це правильно, бо люди, якімають інакше мислення, або зовнішність,
повинні находити тих, хто приймеїх, зрозуміє та відчує їхню натуру, буде поважати
такими, якими вони є. Шеп - тало також цього прагнув. Нарешті, коли він звільнився
від злих погонщиків стада і втік до
лісу, кінь мав би відчути себе счастливим. Цього, на жаль, не сталося. Шептало
звик, що його покриває слой сірого бруду, що всі відносятсядо нього, як до
звичайного раба. Він втратив свою особистість. Ліс не манив його, а лякав.
Річка – його давня мрія, повернула його шкірі білий колір та срібний блиск. А
кінь знову викачався в багнюці. Замість того, щоб відправитися шукати своїх
родисів та однодумців, вийти зі своєї зони комфорту, Шептало повернувся до
стада. Воно його змінило, і він вже не був білим чарівним створінням,
наділенним розумом. Він був просто конем, який злякався і забув справжнього себе…</span>
<span> Головне у цьому житті – зберігати себе,
свою натуру, бути справж-нім та не піддаватися натовпу, не піддаватися критиці
і образам. Кожен колись був «білим конем», але не кожному вдалося це зберегти.</span>
