«Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдотепніших усмішок Остапа Вишні. Присвячена Максимові Рильському, близькому другові письменника. Уперше надрукована в журналі «Перець» 1945 р. Побудований твір у вигляді порад молодому мисливцеві, який збирається на полювання. «Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече... їдете ви компанією, тобто колективом, так — чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці...». За цим описом збирання на полювання — неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів, умиротворення. Мистецьки вплетений у композицію розповіді прекрасний український пейзаж надвечір’я: «Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись». Особливо промовистою є фраза, яка характеризує ставлення письменника до самого процесу полювання: «І вільно дихається, і легко дихається...». Це щире зізнання автора, бо немає значення, чи вполював щось мисливець, чи ні, головне — що недаремно витратив час. Герої усмішки, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них було відпочити від повсякденної метушні, помилуватися вечірніми зорями та світанковими ранками над тихими озерами.
Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/v/vishnya-ostap/2472-rozglyad-usmishki-yak-variti-i-jisti-sup-iz-di... Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
Я не думаю, що сьогодні існує такий народ, який вагається, якою ж мовою йому спілкуватися. Коли я думаю про те, що багато наших співвітчизників соромляться розмовляти рідною українською мовою, а то й зовсім її не знають, мені становиться соромно и боляче. Боляче за невважливе ставлення до рідної мови, до мови, яка заслужено вважається однією з самих милозвучних у світі. Соромно за те, що поводимося ми з батьківською мовою по-дикунські, користуючись нею лише у крайніх випадках.
Звернувшись до світової історії, можна побачити, що навіть стародавні народи ніколи не замислювались над тим, якою мовою їм розмовляти – своєю рідною, чи мовою сусідніх народів. Не менш яскравим прикладом поважливого ставлення до своїх традицій, до своєї культури та до своєї мови є індійські, африканські та австралійські племена. Ці нерозвинені племена, далекі від цивілізації, примушені були вчити мову їх колонізаторів, але, незважаючи на це, до нашого часу зберегли культуру та мову своїх племен і досі добре на ній розуміються.
Від душі хочеться вірити, що пройде час і українська мова не залишиться для наших співвітчизників лише державною мовою для службового використання, а стане мовою повсякденного спілкування. Хочеться вірити, що ми будемо чути рідну мову на вилиці, в родині, будемо нею спілкуватися та думати по-українські. А поки що залишається чекати, коли прийде до нас усвідомленні важливості рідної мови. Лише після цього ми зможемо в повній мірі вважати свою країну великою європейською державою.
Україна – вільна та демократична держава, тому ніхто тне забороняє спілкуватися громадянам на тій мові, яка їм більше до вподоби, але знати рідну мову, вміти її розуміти та розмовляти по-українські повинен кожен справжній патріот і громадянин України. Не слід забувати про її вивчення, адже ми не дивуємось, що багатонаціональне населення Сполучених Штатів поважає державну мову, а основною умовою отримання американського громадянства є гарне знання англійської. Чому ж тоді наші співвітчизники й досі не можуть визначити місце української мови в житті сучасного українського суспільства і незалежної держави?
Кожний із нас повинен усвідомлювати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну». З цими словами Володимира Сосюри важко не погодитись, бо це й насправді так – любити свою країну – це любити і знати її культуру, її традиції та її мову. Любити свою країну – це усвідомлювати себе маленькою часточкою могутнього народу, який протягом багатьох віків прагнув до свободи та незалежності и врешті-решт домігся цього. Як сказав відомий російський письменник М. Пришвін – «Я» можна сказати лише рідною мовою».
<span>Мені і моїм одноліткам треба добре вчити рідну мову, знати та поважати її, не соромитись розмовляти українською, бо це мова Великого Кобзаря, мова великої літератури, відомої у всьому світі, мова наших предків та наших нащадків. Розвиток усіх сфер життя нашого суспільства залежить від мови, а обмежене спілкування на ній може привести до обмеження культурного рівня наших сучасників і майбутніх поколінь. Це ще одна вагома причина, з якої треба знати і вчити українську мову.</span>
Народився Ернст-Теодор-Амадей Гофман 24 січня 1776 р. у столиці Східної Пруссії — Кеніґсберзі. Шлюб батьків був дивним. Батько — Крістоф-Людвіґ Гофман (1736–1797) — служив адвокатом при прусському верховному суді в Кенігсберзі. Біографи зазначають, що він був людиною настрою, не цурався муз, але був схильний до пиятики. Матір — Ловіза-Альбертина Дерфер (1747–1796) — була жінкою надзвичайно побожною, відлюдькуватою, зі схильністю до пієтизму.