Славка беркутк не можна вважати слабкодухом томущо він витримав суд зраду програш у грі .Також він не встиг на виставу лілі але він тоді не зламався від доріканьЮлька
«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.<span />
У Качанівці<span>Відомий історик Дмитро Яворницький лишив спогади про свої зустрічі з Василем Тарновським. Зацікавлення Дмитра Івановича козацьким минулим України в ту пору тільки починалося.Знайомство відбулося в Петербурзі. Подружжя Тарновських запросило історика погостювати в Качанівці.І от коляска, підібравши Яворницького на станції, везе його чудовою алеєю, зобабіч обсадженою стрункими деревами. Попереду виростає гарна кам’яна церква. Візник пояснив, що від церкви розходяться чотири алеї. Довжина кожної – три версти, на кожній посаджено різне дерево: дуб, граб, ясень, кучерявий клен, а церква стоїть якраз у середині. За церквою височів розкішний палац, перед яким на підставках стояло кілька великих гармат часів гетьмана Хмельницького.Потрапивши до палацу, Дмитро Іванович був вражений ще більше. Його очам відкрилася величезна портретна галерея. На стінах висіли зображення гетьманів, полковників, осавулів. Живописні полотна передавали сюжети з козацького життя. У шафах, що стояли під стінами, зберігались дорогі шаблі, булави, перначі та інші атрибути козацького спорядження.<span>Гостеві показали спеціальну книгу із записами почесних гостей Качанівки. Тут побували Глінка, Гоголь, Рєпін. Розповіли, що саме тут Глінка створив і навіть уперше поставив свою оперу «Руслан і Людмила», що саме тут Рєпін написав прекрасний портрет господаря у гетьманських шатах.</span>Вразив Дмитра Івановича і парк. Усі доріжки були вирівняні, посипані піском, по обох боках обсаджені низькорослими декоративними рослинами. Розкішні троянди в одну лінію були посаджені перед палацом, навпроти вікон і дверей, що виходили в парк. Опріч троянд тут було багато інших квітів: білих, синіх, блакитних, жовтих, жовтогарячих та червоних. Квіти було посаджено у круглих і чотирикутних вазонах та просто на грядках.На перехресті прямолінійних алей з боковими доріжками було встановлено мармурові або металеві статуї українських визначних осіб: письменників, учених, художників. Подекуди височіли колони, а на них погруддя видатних людей, дорогі вазони із всіляких кольорів квітами.Тут з гордістю показували павільйон Глінки, де відпочивав і працював великий композитор, дуб Миколи Гоголя і Шевченків дуб. Під яких поет любив відпочивати, коли приїздив до садиби.В Качанів ці все дихало українським духом. Не випадково її називали вирієм, куди зліталося українське учене на художнє «птаство».<span>Меценат Тарновський охоче дав Яворницькому гроші на видання його книжки про Запорожжя. Сам він запалився ідеєю поїхати на пороги Дніпра на місця Запорозьких Січей.</span></span>
Через ліс і через море,
через гори й океан,
полетів зими суворий,
грізний, сніжний злющий пан,
він розсипав в нас довкола,
ніби кришталем зцілив,
сніг пухкий, надиво ніжний,
зовсім не такий як пан,
бо чарвівний, світ мрій дивовижний,
зовсім інший має план!
Мені найбільше сподобався герой твору хлопець на і"мя Павлусь. у ньогої був дід Андрій, який привчав хлопця до лицарського ремесла. Навчав хлопця їздити на коні, кидати спис та внкар, орудувати шаблею та розповідав різні цікаві історії про їхні пригоди. ще в ньго були сестра Ганнуся, батько, мати і старший брат Петро, але він вже пішов на Запоріжжя.
Якось у село ввірвались татари, запалили хати та почали ловити дітей. мати та дід хлопчини загинули, а Ганну та батька захопили у полон.
Павлусеві довелося виявити велику сміливість, витримку, кмітливість, щоб потрапити в Крим і знайти спосіб урятувати сестру. У які б скрут ні обставини не потрапляв хлопець, він ніколи не втрачав почуття людської гідності, не зраджував християнської віри. Це допомогло йому вистояти й досягнути мети, незважаючи на його молодий вік.