Твір на тему "Чи варто торгувати честю та гідністю заради високого титулу" до комедії "Міщанин-шляхтич"
На питання, чи варто торгувати честю та гідністю заради високого титулу, блискуче відповів Мольєр у своїй дуже смішній і повчальній комедії "Міщанин-шляхтич". Звісно, ні - і історія пана Журдена тому яскравий приклад. Він так хотів стати дворянином, що втратив і здоровий глузд, і добре ім'я, і честь з гідністю. Він став посміховиськом.
Над Журденом сміялися, його використовувати у своїх корисливих цілях інші - і дворяне, і вчителі, яких він наймає і яким платить чималі гроші, і навіть ремісники. У цьому всі вони дуже схожі: і граф Дорант, що без сорому бере у Журдена гроші у борг і не віддає, і кравець, який переконує Журдена, що "усі дворяне таке носять", і той вірить.
Журден так і не отримав жаданого дворянства. Замість цього, він позбувся і грошей, і репутації. Навряд чи дворянство варте цього. Я вважаю, гарна людина у любому статусі гарна, а підла - завжди підла.
<span>Новела вчить завдавати ворогам стільки болю скільки вони завдали нам.Нам так на уроці казали:)</span>
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі
кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент,
бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди
стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно
прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою.
Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять
невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з
книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як
виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки,
про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен
письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь,
зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не
вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння,
дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також
не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо
сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі
писати на папері.
Кутаються у хмари сині Карпати. Про щось весело гомонять гірські потічки, а стрункі смереки слухають тиху зажуру вітру. Підгір’я... Мальовничий куточок України, тут 27 серпня 1856 року народився Іван Франко в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині в заможній сім’ї коваля Яця Франка.
Батько вмів кувать плуги, підкови...
Молот слухався його долонь,
Cин ловив отецьке кожне слово
В тісній кузні, де не гас вогонь.
Говорив коваль про кривду люту,
Про життя нестерпне бідняка.
І несла та мова часто чута
Гнів у серце юного Франка.
Скільки він у кузні перемріяв,
Скільки він снаги набрався там,
Щоб за горе мстити лиходіям,
Вказувати правду трударям!
У цьому селі проминуло дитинство Івана Франка, тут він часто бував, коли навчався у Дрогобичі і Львові, сюди приїжджав зі своєю сім'єю, тут знайшов притулок після другого арешту.
І Франко закінчив Дрогобицьку гімназію в старших класах якої вже почав займатися літературною творчістю. Дебютував у Львівському студентському журналі „Друг” у 1874р.
Мужнів, загартовувався І.Франко, навчаючись у Львівському університеті. З під його пера виходять такі вірші: „Гімн”, „Каменярі” , „Товаришам з тюрми”, що звучали як дзвін на спалах, кликали до боротьби „за поступ, щастя й волю”. Такого сильного революційного голосу після смерті Т.Шевченка Україна ще не чула.
<span>Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. На той час О. Гончарем був написаний роман «Людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і сам автор; у його уяві окреслювався роман «Циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.</span>Її задум виник у далекій Бірмі, у місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами й храми-пагоди, що нагадують оповідачеві «стоги жовтогарячого жнив’яного блиску», стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей архетипний образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч із образом смерті як кари за смерть. Але тієї смертної кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни и таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після вшни, коли фронтовикам мріялося про В1ЧНИИ мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскресивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії и намагаючись осмислити те, що сталося...Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалося б, локальної події, що сталася на жнивах у полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувалися окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом»; трапляється, місцеві любителі вина и «бійців споюють».<span>
</span>