Мені надзвичайно сподобався вірш "Цар Плаксій а Лоскотон".Цар Плаксій був дуже егоїсичний по відношенню до інших.Мене обурює в його поведінці те,що він <span>б</span>ув невихованим.Завжди він проливав сльози.Його слугии ерпіли а вірно йому служили.
<span>Якщо
подумати, то через пісню можна дізнатися про минуле свого народу. З
давніх-давен щоб зберегти свою історію, люди складали співанки. В них вони
описували своє життя, досягнення та поразки. Безперечно, українська пісня
— це частина духовного життя народу і вона не залишає його ні в радості, ні в
смутку, крок у крок слідує за ним від дитинства до старості. З піснею на вустах
не тільки проводять народні обряди, а й також славлять свої перемоги над
ворогом. Наприклад, у пісні про Устима Кармалюка — «За Сибіром сонце сходить..»
розповідається про видатного « українського Робін Гуда», про війну проти пригноблення нашої віри,
боротьбу проти несправедливості та розглянуто багато інших тем, які не
залишають нас байдужими. Взагалі доля
украïнськоï пiснi сумна i велична. Незважаючи на перешкоди i
лихолiття, вона вистояла i продовжує чарувати своєю красою новi поколiння. На
долю українського народу випало так багато лиха, що вилити його можна було лише
в пісні — тужливій та наповненій смутком. Але не тільки про війну та боротьбу
доносила нам пісня. А не забували про щасливе або безнадійне кохання,
суперництво, життя за нелюбом, підступність злої свекрухи, красу природи. Все
це чітко описується в ліричних та
родинно-побутових піснях («Цвіте терен, цвіте терен», «А я в батька росла»,
«Била мене мати»).</span><span>Ще
великий М. Гоголь писав: «Пісні для України — все: і поезія, і історія, і
батьківська могила». Цими словами відомий письменник підкреслив поетичну
обдарованість українців та вміння нашого
народу відтворити його минуле, зберігаючи для нас, нащадків, події і дух
попередніх епох. </span><span><span>Отже історичні
українські пісні є могутнім, безсмертним духовним джерелом нашого
народу, яке пройшло відстань довжиною в декілька століть, але все ж таки живе і
продовжує розвиватись далі, вбираючи в себе всю красу та суть сучасної епохи,
яка теж наповнена різними колоритними подіями.</span> зобов'язані берегти усну
народну творчість як найдорожчий скарб народу, вивчати, знати її та збагачувати
новими перлинами.</span>
Хто такі ваганти? Уявлення про середньовічну поезію було б неповним без латиномовної поезії вагантів (від латинського vagaпtis — бродячі люди). Це були мандрівні священики, які не мали своїх парафій, монахи-втікачі, що через одруження чи пияцтво втратили духовний сан, веселі школярі та студенти. В університетах, у монастирських та міських школах Європи заняття велися латиною. Це давало змогу студентам перебиратись з одного місця в інше, з країни в країну.
Свобода — понад усе. Безжурне мандрівне плем’я поетів-вагантів віддавалося усім радощам мирського буття. Дух вільнодумства царював у їхній поезії. Радість і свобода — ось чого прагнула душа ваганта. Чітко розподіленому на соціальні прошарки середньовічному суспільству вони протиставляли своє братство (орден), яке було відкрите всім веселим і добрим людям. А також тим, хто готовий був поділитися з нужденними своїми грішми та хлібом, хто відкидав суспільну і майнову нерівність. Ваганти приймали у своє братство людей незалежно від національності й віросповідання. Єдиним критерієм для них були чисті душа і серце.
Проте, мріючи про людяність і рівність, ваганти на власному життєвому досвіді переконувались, іД° світ швидше злий, аніж добрий. їх переслідувала бідність, змушувала мерзнути і голодувати, переривати навчання.
про хуху моховинку
Хто маленьке гарненьке м'якеньке
У соснах лісах живуть
їх бачать лиш діти
та батьки їм невірять