<span>"Матері!.. Важко уявити, що таке ім'я може носити жінка, що, напоївши кров'ю і плоттю свій плід, з такою легкістю може вишпурнути його, наче не до смаку надгрижене яблуко. Та якби хоч краплю болю їм у душу від того, що терплять їхні діти, підфутболені чиїмись брудними чобітьми, наскільки б менше було викинуто на смітник людських доль!" Книга страшна у своїй відвертості. Хвилююча історія про поневіряння Толі Безродного, сироти при живих батьках. Це вразливий хлопчик, з тонкою дитячою психікою, талановитий від природи. Перебуваючи у дитбудинку, інтернаті, він терпить приниження, побої не тільки від однолітків, а й від учителів та вихователів. Толя намагається знайти свою станцію щастя, утриматися в цьому світі. Та чи вдасться йому це? Не хочу вірити, що у дитбудинках працюють такі садисти, як Ангелочок. Ця жінка, точніше нелюд, не має нічого людського в своїй подобі. Вона знущається з маленьких дітей, принижує їх людську гідність, просто перетворює затурканих, боязких істот. Не краща й Софочка, учителька з інтернату, яка робить все можливе, щоб відправити маленьких сиріт у спеціалізовану школу. А для цього вона не гребує жодними засобами. Страшно читати про грубе, черстве ставлення до сиріт, але ще жахливіше розуміти, що людські серця настільки ожорстокіли, що все частіше ми без здивування і, можливо, навіть без великого обурення слухаємо повідомлення про дітей, викинутих матерями на смітник, жінок, що ладні продати своїх малят за кілька тисяч. Ці повідомлення зустрічаються останнім часом так часто, що скоро сприйматимуться, як щось буденне. Дай, Боже, щоб я помилялась!!! А ця книга, вірю, змусить задуматися, що ж робиться за межами нашої затишної домівки, у страшному світі сирітства, а когось, може, убереже, від необдуманого страшного вчинку. І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі. </span><span>
</span>
1. Опис сосонки
2. Попередження сороки
3. Продаж сосни
4. Прекрасне вбрання дерева
5. Нікому не потрібна сосна
6. Втеча Івася
7. Подяка сосні
Слова й діяння великого Кобзаря співзвучні з сьогоденням. Його каторжний шлях боротьби з кріпосництвом, можновладцями, людськими слабкостями вражає уяву тих, хто здатен до співпереживання й відчуття прекрасного. Тернистий шлях власної долі генія українського народу був наскрізь пронизаний устремлінням принижених прорватися крізь грати духовної задухи до зірок волі. Поет жив за кордоном честі: нічого для себе — все для людей. Те, що відчували, переживали його співвітчизники, проніс Кобзар через Голгофу реального життя:
В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.
Про що говорять ці рядки? Шевченко — мученик чи щаслива людина?
Випало на його долю випити до дна чашу отруйних випаровувань чуми кріпосництва у дитинстві, юності, пережити потрясіння арешту, знущання під час допитів у казематі, поневіряння десятирічної солдатчини. Майже все життя терпіти муки й муштри. Де ж бралися сили на це? Сили все вище підійматися зі справжньої дияволіади умов до вершин вселюдської духовності, весь час нарощуючи бунтарський потенціал, досягаючи геніальних проривів у схованки людської душі? Ще й здобуваючи навичок майстерного володіння пензлем художника, сповнюючись інтелектуальною могутністю, яка підкорила часи і покоління?
З давніх-давен відомо, що головне в людині — її духовний всесвіт, тому першим уроком Шевченка для мене стало те, що він з'явився перед нами як живий символ пробудженої народної самосвідомості, органічним голосом українців, що оголосив усьому світові про свою високу місію нести тяжку долю відповідальності за світ й усе гуманне в ньому.
Саме ім'я Тарас означає "гнівний". Мабуть, тому й з'явилася з надр мас людина, яка розділила з народом драматичну долю. Тому стільки пронизливої, всепереможної любові до України у рядках поезій:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену самого Бога, За неї душу погублю.
Другим головним уроком Шевченка є його безприкладна любов до всього сущного на землі, до головних людських цінностей, його сповнений дитячою чистотою й довір'ям гуманізм. Відомо, що рівень культури, цивілізованості будь-якого суспільства найяскравіше виявляється у ставленні до жінки. Наш Поет усіма своїми думками виявив шанобливе ставлення до Жінки-Матері, Трудівниці, Коханої. Космос його любові безмежний.
Скільки ніжності, співчуття, відданості, скільки випромінює поезія нашого великого співвітчизника, що молився за всіх страждаючих, принижених, не відшукати у жодного іншого поета світу. Тому не випадково його вірші часто піднімаються до висот ідилій, коли краса поетичного й чистота життєвого стають синонімами, тоді й з'являються такі шедеври, як "Садок вишневий коло хати", "Ісаія. Глава 35"...
Третій урок великого художника в тому, що, бувши глибоко національним, Шевченко вдивлявся в інтернаціональні обрії, досягаючи висот, розуміючи, висловлюючись сучасною мовою, діалектики інтернаціонального і національного. Ніякої чванливості, вузької обмеженості думки, презирства ні в поезії, ні в житті до людей інших національностей. Усім він простягав руку дружби — і росіянину, і поляку, єврею і казаху. Поет сповідував принципи спільності, не робив гнівних розмежувань у своєму презирливому ставленні до "свого" українського пана, до російського поміщика, гонористого шляхтича, купця-єврея.
Нарешті, четвертим уроком Шевченка була його величезна любов до рідного пригнобленого народу. Ця любов породжувала ненависть до будь-яких проявів експлуатації, рабства, принижень людської гідності. Гнів — головна рушійна сила його думки, завжди публіцистично загостреної, сатирично вбивчої, що знищує зло у вигляді царської вседозволеності, розгулу тиранії, чиновницько-бюрократичного самозадоволення, рабськи переродженої особистості, політизації свідомості.
Пантелеймон Куліш писав про Шевченка: "Широко він обняв Україну з її могилами кривими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю...
... і з того часу всі з нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться".
Так, мабуть, довго. Бо генії народжуються раз у сторіччя, щоб указати нащадкам вірну дорогу до самовизначення.
Пишучи про уроки Шевченка, Євген Маланюку своїх працях відзначав: "Скажу коротко і просто: навчитися Шевченка не можна. Його можна сприймати або не сприймати..." Здається, я сприйняла. Хоча між генієм і сучасністю завжди прірва. Геній віддає себе до останку, а сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти.
Осмислюючи події 30-х років XX ст., бачимо, що в період культу особистості великого Кобзаря вважали надто національним, занадто українським, дуже різкою здавалася його поезія. У застойний період різні збори "без ведома",
1)«Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. <span>Хлопчик і робив це, наслідуючи маму».
2)</span>«Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, <span>мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі».
3)</span>«Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки».
4)«...Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й ді-<span>став за це між плечі штурхана».
5)</span>«Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом...»
6)«Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке <span>в нього бистре око, яке чуйне вухо».
7)</span>«Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б при-хилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його.<span>Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».
8)</span> «Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа. У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мис-ливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але <span>ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання».
9)</span> «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави — усе живе, усе для чого призначене. Навіщо ж його <span>мучити й нівечити?»
10)</span> «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, роз-носив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював <span>дички. Хто просив, нікому не відмовляв»</span>