Після цих слів вовк заплакав. З тих пір вони були нерозлучними. Вовк водив Сашка до школи і там його чекав до закінчення уроків. Згодом Василь Чепіжний опинився в такій самій ситуації як і вовк. Він осліп а згодом і помер. Вовк приходив у гості до людей і ніхто його не боявся. Сашко власноруч зробив спальне місце для вовка. Дуже скоро помер і сам вовк адже був найстарішим вовком у світі. Попрощатися із героєм прийшов кожен житель села.
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі
кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент,
бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди
стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно
прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою.
Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять
невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з
книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як
виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки,
про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен
письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь,
зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не
вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння,
дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також
не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо
сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі
писати на папері.
Дякую,будь ласка,доброго ранку,до побачення,смачного,вибачте,дозвольте мені.
Може "Декадент"?
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»
Що в моїй гіісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п'ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?
Михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий —
йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися
від дорослих.
Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем’яна, любимої ним
бабусі, Михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей.
Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі,
любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші…Світ для
нього — це дивне видіння, дійсність часто в його схвильованій уяві
переплітається з чарівною казкою-мрією чи романтичною легендою. Він
чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому
весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де
лежать безпомічні пташенята.
Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться за перо
письменника, починає писати п’єси. Спочатку Михайлик багато перечитав
їх, особливо таких, де є стрілянина. А потім і сам захотів написати
п’єсу.