Україна може пишатися тим, що вона народила людей, які ніколи не
забувають своєї Батьківщини і шанують її. Таким був і Володимир
Винниченко. Хоча він не міг повернутися в Україну, але й на чужині
ніколи не забував рідної землі, жив інтересами своєї країни, бажаючи
чимось допомогти їй, і писав свої твори лише українською мовою —
співучою, солов'їною, мелодійною. Це єдине, що він міг зробити, це те,
що робив із незгасаючим полум'ям любові у серці.
Зараз стало модним вважатися за космополіта — громадянина світу
— тобто людиною, яка не відчуває себе паростком рідної землі і для якої
Батьківщиною є цілий світ. Звичайно, ми всі народилися на планеті
Земля, це смішно заперечувати, але все-таки при цьому кожен народився у
рідній країні. У кожній людині живуть попередні покоління, і «тіні
забутих предків» не дають забути їх вірування, культуру, історію,
досвід, навіть якщо вона цього не усвідомлює.
Головне, що повинні пам'ятати всі, — не можна забувати своєї
Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в
Україні, що вона дала нам найдорожче — життя.
"Люди,хто загубив цю шкарпетку на вулиці?!"
<span>Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно пов’язуються з поняттям «батьківщина». Шанувати природу неможливо без глибоких знань про навколишній світ. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо на клуні, жеботлива кринички при перехресті доріг, боброва гатка в тихоплинній заплаві, терпкий запах лісової конвалії — усе це спогади нашого дитинства, наш духовний світ, з якими ми вирушали чи маємо вирушати в життя. Знати, а тим паче берегти ці святині — наш обов’язок. Людина, котра не засвоїла таких духовних цінностей, не перейнялася любов’ю до природи, рано чи пізно стане брутальпим споживачем.</span>