Рефрен: «Було колись…»; • метафори: «ревіли гармати», «тіло лягло», «могили чорніють, … говорять», «лихо танцювало», «журба … кружала», «серце … спочине», «небо сонце криє», «море… стогне, виє», «лиман човни вкрили», «хвилі запінились», «море грає», «серце мліє», «човни стали»; • епітети: «біле тіло», «козацьке тіло», «синє море»; • порівняння: «могили …, як гори», «хвилі, як ті гори»; • звертання: «Ануже, хлоп’ята», «Грай же, море», «Добре, батьку, отамане»; • риторичні оклики: «А згадаймо!», «На байдаки!», «Ходім погуляти!», «Грай же, море!», «Поїдемо в гості», «Спасибі вам!»; • риторичні запитання: «Де-то буть роботі?»
Джерело: http://dovidka.biz.ua/ivan-pidkova-shevchenko-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Нужно быть внимательным к окружающим. Большинство людей даже не замечает настоящие эмоции друзей, родственников и т.д . К людям нужно присматриваться, чтобы если что помочь. Много людей совершало самоубийства из-за недосмотра родителей или друзей. У каждого из нас есть проблемы, и нам нужно как можно больше расспрашивать о них или делиться своими. Нужно подбадривать ближнего своего! Нужно поддерживать и искренне ценить своих близких.
<em>(переведите пожалуйста, у меня нет просто укр. клавиатуры (: )</em>
1. назва "мені однаково чи буду"
2.автор тарас шевченко
3.Рік написання: 1847
4.Літературний рід: Лірика.
5.Жанр : Ліричний вірш (медитація).
6.Вид лірики: Громадянська (медитативна).
7. Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьківщину.
8.Тема “Мені однаково”: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю.
9.Ідея “Мені однаково”: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України.
10. Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу.
11.Віршовий розмір — ямб.
12.Художні засоби : Епітети – люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну), метафора – злії люди Україну присплять, оксиморон – Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі
<span>ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого
трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова
уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття -
простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі
ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна
течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник
Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на
вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і
називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.
Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того
ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по
спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових
алей.</span>
Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько
шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного
поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається,
можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї
постаті віє бунтарством і непримиренністю.
<span>Ус і шістнадцять фігур, розташовані навколо
трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте
теж добре простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках -
Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю
Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на
пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів - гайдамаки, навіть
по-вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони - борці
за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані
закутими, але нескореними. Ус і інші образи - уособлення більш пізньої
доби - доби революцій і пореволюційних перетворень. І лише одна постать
може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в
ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною,
бо нинішній молоді теж властивий потяг до знань, а Харків
вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те,
що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки
у творчості Т. Г. Шевченка - це образ України. Скульптор М. Г. Манізер і
архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість
Великого Кобзаря для минулого, сучасного і майбутнього. І це в тридцяті
роки, коли українська культура потерпала від культу сталінізму! А
українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч-ма, Іван Мар’яненко,
Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і
в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.</span>
<span>Пам’ятник Т. Г. Шевченкові
в Харкові було відкрито 24 березня 1935 року. Відтоді минуло багато
часу, але кожний харків’янин пишається і тим, що цей пам’ятник є одним
із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого
давнього і вічно молодого міста.</span>
Зима
<span>Зима почти всегда приходит внезапно. Тихо и торжественно. Все в природе замирает в предчувствии ее прихода. Земля, истерзанная осенними холодными дождями, ночами умирает, промерзая ледяной коркой, но к середине дня приходит в себя, разбуженная острым, тоскливо моросящим дождем, превращаясь в сплошную непроходимую слякоть. И кажется, что тяжелым черным тучам конца не будет, и никогда уже не отступит вязкая серая морось. Но что-то меняется, становится еще темнее, воздух сгущается, наэлектризованный предчувствием. Вот именно тогда, когда напряжение достигает неведомой границы, приходит зима. Вместо дождевых капель свинцовые тучи начинают ронять снег. Сначала редкие, робкие снежинки ласково ложатся на землю. Постепенно снежинок становится больше, им становится тесно, они слипаются в хлопья, а тучи, молча, с облечением спешат осыпаться на землю снегом. Земля быстро покрывается толстым пушистым одеялом. Все тонет в белизне - и земля, и небо. И, кажется, что природа вздыхает с облегчением – зима пришла! И случается чудо! Сквозь прореху в похудевшей туче прорывается солнечный луч! Яркий, мощный, торжествующий! И все взрывается мириадами искрящихся бриллиантов непостижимой чистоты. Снег сияет всеми цветами радуги, оповещая все живое на земле о том, что самое чарующее, самое магическое время года вступило в свои права! И деревья в парке уже не выглядят мрачными и обреченными на умирание. Они уютно укутались в снежные шали и уснули до весны. И только в своих сладких снах они увидят, как придет самый светлый праздник Рождества. И без них наступит Новый год, неся волшебство в каждый дом, одаривая долгожданными подарками детей и новыми надеждами – взрослых. Будут лютовать январские метели, закручивая в тугие спирали колючие от мороза снежные лавины, коварный февраль много раз обманет внезапными оттепелями, сменяющимися звенящими морозами. Отшумит веселая Масленица, наполнив воздух манящими запахами блинов и горячих самоваров. И тогда зима, уставшая от бесконечной череды праздников, огрызаясь на торопящую ее уход весну, удалится в свои пенаты. А земля проснется, разбуженная ласковым солнцем и стаккато капели, отдохнувшая и плодородная</span>