Стоячи у колі, співаючи та танцюючи.
Без історичної пам'яті немає людини - представника народу, нації. Людина без історичної пам'яті - це суто біологічний об'єкт, істота, що живе "тут і зараз". Може, їй так зручно, але як же бути з длинною чередою предків, які жили до цієї людини? Я вважаю, що не вивчати історію, не пам'ятати її - обначає предати пам'ять предків. Історичні факти можуть бути і неприємними для нас теперішніх, але ж це - наша історія.
Недарма наші предки так уважно слухали кобзарів та лірників. Думи та історичні пісні давали простим селянам змогу дізнаватися про історичні події, діяння славетних людей та народних героїв, відчути свою причетність до історії. Тільки та людина, що усвідомлює себе нащадком величезної кількості людей, що жили роки, десятиріччя, століття, тисячоліття тому, може вважатися справжньою людиною, яка пам'ятає, звідки вийшла. Сучасній людині дуже важливо відчувати себе частинкою славного народу, нащадком славних людей, спадкоємцем багатої культури, продовжувачем традицій, які сягають корінням у сиву давнину.
Детальніше - на Znanija.com -
znanija.com/task/8996781#readmore
<span>Весь навчальний рік ми тільки й живемо ст. очикуванни літніх канікул, адже це прекрасний час, коли ти на свободі, коли немає уроків, а можна гуляти, купатися, їсти морозиво і взагалі отримувати користь і задоволення. Одні з таких продуктивних літніх канікул змалював Ярослав Стельмах у повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Героями твору є два хлопчики-п'ятикласники - Митько й Сергій. Отримавши від «улюбленої ботанічку» завдання зібрати колекцію комах, винахідливі друзі вмовляють батьків відпустити їх на літо в Митьков бабусі в село. Батьки Сергія відразу не погоджуються, бо знають, яка вибухова сила, ці два друга, але, врешті-решт, здаються, піддавшись вагомим аргументам про «передчасному старінню наших організмів» і двійки за неприбраним колекцію, 'що придумав Митько.Спочатку хлопці не проявляють ніякого інтересу до збору всяких комах, до вивчення зоології, тому що вона може бути краще ботаніку? Приятелі збираються присвятити час виключно іграшкам, як це і годиться п'ятикласникам, що тяжко працювали весь навчальний рік.Приихавшы в Юрківки, дорогою до бабусиної хати Митько й Сергій зустрічають велосипедиста Васька - хлопця років чотирнадцяти, що сміється збройних сачками друзів. Саме цей велосипедист від нічого робити вирішує пожартувати і налякати друзів. Випадково побачивши Митька і Сергія на березі озера, Васька таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. Розповідь, на перший погляд, підозріла і мало схожа на правду, але цікава до неможливості! Тому Митько й Сергій вирішують все-таки заночувати біля озера, щоб з'ясувати, що ховається в ньому страшна тварина. Власне, з цього моменту і починаються найцікавіші пригоди друзів, непомітно для них самих надзвичайне захоплення зоологією. Розігруючи пьятикласникив.Васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, з'їв навіть ворону, залишивши тільки пирья.Захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять у бібліотеки і читають по вісім книг по зоології в тиждень. Вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження, не шкодуючи нічого, - ні власних сил, ні сну, ні навіть життя невинної курки. Митька вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури припущення про виникнення назви села Юрківка, виводячи його значення з назви Юрський період. А чудовисько отримує ім'я на честь новоявлених вчених - Митькозавр Стеценка.Митько й Сергій весь час потрапляють у смішні ситуації, іноді події наближаються до конфлікту, але хлопці ніколи не сваряться, тому що вони справжні друзі, які мають важливу спільну справу. Тому викручуються із складних ситуацій завжди разом, неодмінно допомагаючи один одному. Долаючи свій страх перед невідомою твариною, яка може; з'їла навіть людину, залишивши тільки одну сандалю, юні дослідники наполегливо стоять біля озера.Безперечно, друзі дуже розчаровані, коли з'ясовується, що ніякого Митькозавр немає, а це просто жарт Васька. І Митька і Сергій все одно не жаліють, тому що вони розуміють, що час не минувся дарма. Майбутні шестикласники вже знають. стільки, що навіть не снилося Васькові, який думав, що пошив їх у Дурні. Хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврів, вони чудово провели час і повні сил для нових відкриттів, адже вони найкращі друзі, великі однодумці</span>
Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спадає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.<span>На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо- селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.— у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.</span>