Душа болить за рідну Україну. Козацькими шляхами
Козацтво, оспіване в піснях і думах, збережене в легендах, наснажувало не одне покоління романтичними уявленнями про незвичайну мужність, рішучість, сміливість; плекало в душах юнаків певний ідеал, до якого слід прагнути. Часто вживаючи слова «козацька слава», «козацький дух», ми особливо не замислюємося над глибинним змістом цих слів, а варто це робити, бо тоді вони стають більш вагомими й значущими. Історію козацтва слід вивчати не за кілька годин, не за кілька уроків, бо воно було настільки складним і цікавим, з ознаками державності формуванням, що йому слід приділити більш пильну увагу. Враховуючи нинішній стан речей у нашій державі і в нашому суспільстві, про козацький дух треба говорити частіше, співвідносячи його з історичною епохою, але водночас і з тим, як слід ставитися до рідної землі, до своєї країни.
А що є власне козацький дух? Ніде ви не знайдете визначення, яке чітко окреслювало б це поняття. Кожне покоління вкладало в нього свій смисл, своє розуміння, та неодмінним залишалося одне: це щось високе й святе заради блага цілого краю, цілого народу. Тож можемо стверджувати, що поняття — козацький дух — належить до моральних категорій, до тих загальнолюдських цінностей, які плекає та зберігає народ, бо спираються ці цінності на любов до рідного краю, самопожертву заради Батьківщини, честь воїна, самовідданість побратимству, пошану до батьків. Я перерахував чесноти козацькі, яких вони навчалися спершу в козацьких школах, а потім підтверджували своїм життям. Чи ж не такими були ті, хто в роки Вітчизняної війни йшов боронити рідну землю, аби діти й онуки мали майбутнє у вільній країні? Чи ж не такими виявилися пожежники, які кинулися гасити пожежу на Чорнобильській АЕС?
<span>Так, я вважаю, що козацький дух живий і нині, незважаючи на те, що зараз мовиться багато слів, за якими не відчувається ні відповідальності, ні, тим паче, честі. Щось подібне було в усі епохи, та час невблаганно розставляє все на свої місця, а поняття честі, гідності, самовідданості лишаються неоціненними скарбами народу, які береже він, як зіницю ока.</span>
<span>Дружба робить нас багатшими, облагороджує, олюднює
</span><span>Україна багата на степи, ліси, озера.
</span><span>Були і ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті
</span><span>Нехай же слово, слово золото, печалиться, сміється і цвіте
</span><span>Жито, пшениця і овес — усе разом поспіло й посохло.</span>
Усе починається з дитинства, з колискової, з голосу материнської душі над колискою. Уже в/перше звучання почутої мелодії на/вічно вплітається для маленької дитини багатоголосся душі та світу. Від/тепер відкривається шлях її радощам, смуткові й веселості, тривогам, і сподіванням. І, на/певно, головному - взаємності з життям, зі світом. Колискова - це не/наче душа, яка ходить навшпиньках.
У переносному значенні вжито в тексті виділене слово
<span>ходить навшпиньках</span>
<span>
</span>
Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті.
Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.
Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.
— Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.
Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.
Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:
Русинами на Буковині називали українців.
— А смерека б вас побила!
— Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною.
— А хто це мені радить не сердитися?
— Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці.
— А де ти є?
— Та осьдечки — під лопухом сховалася.
Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину.
— Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.
А зернина радить:
— Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.
Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:
— Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!
Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
— Добридень, тату!
Ще більше здивувався чоловік.
— Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом?
— Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець.
— Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.
Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.
— Що то за скрипка? — запитав батько.
— А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло.
Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.
Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.
— Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян.
— Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.
Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею.
<span>Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.</span>
1) Ніхто не прочитав оповідання.
2)Ніякий дощ не зіпсує мій настрій.
3)Майже ніхто з класу не прийшов у парк.
4)Ніхто не перекреслить мій народ.
5)Ніхто мене не любить.
6)Ніхто мене не поважає.
7)Ніхто не допомагає природі.