Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті. Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла. Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці. — Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає. Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини. Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю: Русинами на Буковині називали українців. — А смерека б вас побила! — Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною. — А хто це мені радить не сердитися? — Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці. — А де ти є? — Та осьдечки — під лопухом сховалася. Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину. — Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні. А зернина радить: — Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу. Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає: — Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув: — Добридень, тату! Ще більше здивувався чоловік. — Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом? — Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець. — Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться. Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти. — Що то за скрипка? — запитав батько. — А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло. Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми. Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг. — Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян. — Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв. Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею. <span>Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.</span>
Тополя в небо руки підійма. Напевне, хоче дістати тонкими пальчиками пухнасті хмарки, що так швидко минають її. Їй так хочеться обійняти тепле і ніжне сонечко, що кожен день ніжить її маленькі зелені листочки. Коли до тополі навідується свіжий вітерець, вона ніжно лопоче йому про свої справи. А він тільки бешкетує, як навмисне, безтямно грається з її пляттячком і мереживним пушком, путається у волоссі. Подруги-вишні тільки заздрісно поглядають у її бік, ніколи їм не дотягнутися до неї зростом. А сонечко дивиться на все з гори і тільки посміхається.
Текст на тему "Неповторний світ дитинства в поезіях Лесі Українки":
Леся Українка з особливим теплом згадувала своє дитинство. З ранніх років письменниця славилась особливим світовідчуттям, трепетно ставилась до природи, розуміла, що є добром, а що злом. Дитинство Лесі не було безхмарним, адже його затьмарювала тяжка хвороба.
Дівчинка була терплячою, про що і розповідається у творі "Як дитиною, бувало...": "Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась". У творі "Мрії" Леся Українка згадує себе маленьку та ділиться з читачами найсокровеннішим - своїми мріями та фантазіями. Письменниця стверджує: "Я любила вік лицарства". Світ дитинства Лесі Українки добрий, світлий та неповторний.