Протиставляти дані,численні порушення, загальне обговорення, наступна зупинка, є лідером,вжити заходів, протягом тижня, добре ставлення, дівчина, дебют, зазнати фіаско,порядок денний, скласти іспит, зазнати поразки,навести приклад, завдати шкоди.
Друг. Хто це взагалі. Може це людина яка дасть тобі грошей коли буде потрібно.Чи може людина яка порадуеться твоїм успіхам.Чи може людина яка пригорне і підбадьорить в скрутну хвилину. Кожному вирішувати самому. Але найголовніше що друг це не твоя копія. Це просто твоя опора и підтримка. Справжня дружба це коли немає Я І ТИ ,а коли є ми. Не треба в людях шукати себе,требя шукати людину.
Я не згоден, що всі говорять ніби земля існує понад мільйони років.
Я не згоден, що всі говорять ніби в ХХІ сторіччі помста - найкраща подруга.
Я не згоден, що всі говорять ніби льодовики розтануть і буде всесвітній потоп.
Я не згоден, що всі говорять ніби погано жити, бо мирне небо над нашими головами - це прекрасно.
Я не згоден, що всі говорять ніби кожен вірить по-своєму, бо віра одна, і Бог один.
<span>Я не згоден, що всі говорять ніби треба жити сьогоднішнім днем.
</span>Я не згоден, що всі говорять ніби в нашій країні правди не доб’єшся.
<span>Я не згоден, що всі говорять ніби справедливості не існує.
</span>Я не згоден, що всі говорять ніби краса спасе світ.
<span>Я не згоден, що всі говорять ніби деякі квіти мають поганий аромат.
</span>Я не згоден, що всі говорять ніби за гроші можна купити все, бо здоров’я за гроші не купиш.
Я не згоден, що всі говорять ніби чужі діти своїми не бувають.
Ось, приблизно так....
Думаю, що допоможе...
Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога.
Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність.
Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць.
Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував:
— А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...»
Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване!
До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини.
<span>До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.</span>
Милосердя починається з серця.Як ты будешь відноситись до всіх і вних буде милосердя
