Вірші почав писати
російською мовою під час навчання в Полтавській гімназії. У 1846 році
він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного
року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву «Стихотворения
Леонида Глебова 1845 и 1846». Замість похвали й позитивних відгуків у
критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським
для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії. Глібов був двічі
одружений, рідних дітей не мав (діти померли в дитячі роки). По смерті
першої дружини Глібов жив сам 11 років. Всиновив сина другої дружини
Олександра.
З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому
доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор
порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти,
викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом
Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли
Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.
Л. Глібов «зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато
відомих діячів (П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, П. Єфименко, П.
Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко
та ін.)
За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком
у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над
ним поліцейський нагляд. Лише через п’ять років Глібов виклопотав
посаду завідувача земською друкарнею. За п’ять років без роботи він мав
удосталь часу на самоспоглядання.
Хвороба серця й астма підірвали здоров’я Леоніда Івановича.
Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою.
За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню
байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні твори,
вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються дітям.
Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і
випробувань. «Епітет завзятий мені не личить, — писав він 22 червня 1861
року в листі до О. Я. Кониського, — тому що я мир і спокій вважаю
синонімами щастя». Лише велика любов до України й покликання журналіста
підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування
щотижневої газети.
Якби я була святим миколаєм то я зробилаби мир на планеті. Адже мир найважливіше в країні.А ще я далаб всім здоровя багатство щастя.
Що таке щастя,
кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні
інтереси та уподобання.
<span><span>Для когось
щастя—це мати автомобіль найновішої моделі, хорошу професію, добре
облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець,
наповнений зеленими папірцями —доларами. Можливо, це і є якась сота частина
щастя. А може, й ні. Але, на мій
погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих
друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу. </span><span>
Я знаю, якщо станеться біда, я можу
розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує
реальну допомогу. </span>Не
так багато треба нам у сучасному житті. У всіх є можливість працювати та
забезпечити себе всім необхідним. А ось без спілкування людина жити не може.</span><span> </span>
Михайлик з Любою зустрівся біля явориння, дівчина одразу ж сподобалася хлопцеві, хоч і була старшою. Під час знайомства Люба показала себе справжньою господинею, що добре освоїла навички приготування їжі. Михайлик, ще раз доводить те, що діти минулого були доволі самостійними, це підтверджує приклад із тексту, коли хлопчик пропонує запалити вогнище і вдало це робить.
присливья) Взявся за гуж — не кажи, що не дуж. <span>Вік живи, вік учись.
загадки) </span>Довгі ноги, довгий ніс,
По болоті ходить скрізь.
(Лелека)
* * *
Стоїть корито,
Повне води налите.
(Ставок)
=====
Сонечко в траві зійшло,
Усміхнулось, розцвіло,
Згодом стало біле-біле
І за вітром полетіло.
(Кульбаба)
присливья) Бог не теля, бачить звідтиля. Взявся за гуж — не кажи, що не дуж. Вік живи, вік учись.
<span>З дурною головою нема ногам покою.</span>
