Оезія — це не «кращі слова в кращому порядку», це — вища форма існування мови.
<span>Й. Бродський </span>
<span>Рукописи не горять. </span>
<span>М. Булгаков </span>
<span>Прославимо поетів, у яких один бог — красиво сказане, безстрашне слово правди. </span>
<span>Максим Горький </span>
<span>Література вилучена із законів тління. Вона одна не визнає смерті. </span>
<span>М. Салтиков-Щедрін </span>
<span>Твір, який читають, має теперішнє; твір, який перечитують, має майбутнє. </span>
<span>О. Дюма-син </span>
<span>Що сталося б з літературою, якби справа її не захищалася? У нас є свій касаційний суд — це майбутнє. Щасливий той, хто може постати перед ним. </span>
<span>О. Бальзак </span>
<span>У письменника тільки і є один учитель: самі читачі. </span>
<span>М. Гоголь </span>
<span>...У душі кожної людини є клапан, що відкривається тільки поезією. </span>
<span>М. Некрасов </span>
<span>Засміятися добрим, світлим сміхом може тільки лише глибоко добра душа. </span>
<span>М. Гоголь </span>
<span>Сатира — канчук, ударом обпалить. </span>
<span>І. Гончаров </span>
<span>Годі побудувати щось словом, коли те саме руйнувати ділом. </span>
<span>Григорій Сковорода </span>
<span>Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється, ожива, Як їх почує! </span>
<span>Тарас Шевченко </span>
<span>Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна і правдива, Мов Господа слово. </span>
<span>Тарас Шевченко </span>
<span>Наша мова — то і є одежа нашого духу, або ще краще — яскравий вираз всього того, що нас вражає, що ми почуваємо, про що думаємо-гадаємо, того, що ми зовемо духом або душею. </span>
<span>Панас Мирний </span>
<span>Як много важить слово, Одно сердечне, теплее слівце! </span>
<span>І. Франко </span>
<span>Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! </span>
<span>Леся Українка </span>
<span>Не поет, у кого думки не літають вільно в світі, А заплутались навіки в золотії тонкі сіті. </span>
<span>Леся Українка </span>
<span>О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. </span>
<span>Олександр Олесь </span>
<span>Як не горю — я Не живу. Як не люблю — я не співаю. Але цього я ще не знаю, Бо завжди я — як полум'я. </span>
<span>П. Тичина </span>
<span>Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду. </span>
<span>О. Довженко</span>
Ответ:
Як по-різному і несподівано показана справді людська, душевна сутність Тараса і Остапа. Зовні суворий і непохитний, здавалося б, навіть жорстокий і грубий, Бульба «думав про давню давнину … Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх товаришів. Гадав, хто вже, які живуть ще. Сльоза тихо туманила його зіниці, і посивіла голова журливо похилилася ». Священною є пам’ять минулого, вірність товаришам, людському обов’язку і почуття! Так само і суворий Остап: виявляється, він весь у спогадах про залишену матері: «Він душевно серце сльози бідної матері, і тільки це його бентежило і змушувало в задумі хилити голову». Не те Андрій, думи якого в Києві, де зустрів він прекрасну полячку, дочка ковенської воєводи.
Привільні, багаті степу, за якими «ніколи плуг не проходив», відкривають не тільки радість прилучення до квітучої природи: у «лайливе, важкий час» вони ховали постійну загрозу, не раз ставали «чистим полем», місцем кривавих зіткнень, де з орулшем в руках необхідно було відстоювати право на вільне життя від ненависного ворога-кочівника. І варто було Тарасу Бульбі побачити «маленьку, чорніли в далекій траві точку» - танцював татарина, як ураз приймаються найсуворіші заходи безпеки, щоб уникнути можливої засідки або відкритого нападу. Прискакавши до річки, вони «довго пливли нею, щоб сховати слід свій». Степ таїла в собі небезпеку, постійно загрожувала життю людини, вимагала пильною захисту, озброєної охорони.
Три дні тривав шлях Тараса Бульби та його синів. Нарешті показався Дніпро: «Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився ближче і ближче, аж нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав, нарешті, своє і шумів, як море, розливаючись на волі …> Незабаром загін Тараса Бульби виявився при в’їзді в Запорізьку Січ. Учні повинні звернути увагу, як урочисто Тарас Бульба та його сини готуються до в’їзду: «Козаки поправили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі ». Адже настає найвідповідальніший момент їхнього життя - прилучення до вільному запорізькому війську!
Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві — йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе — і своє, і чуже. Битись із ним і не пробуй — найсильніший на всю вулицю.
Як пускають хлопці змія, прийде й одбере. Причому не підкрадається, а кричить на все горло, щоб віддали змія. Навіть троє хлопців не можуть нічого вдіяти. Федько одійде далеко, потім повертається й віддає іграшку, а на додачу — свої нитки.
Але так не часто буває. Найчастіше мами йдуть жалітися до Федькової матері. Мати лає сина, а той мовчить насупившись. Увечері батько, який працює в друкарні, кладе Федька на стілець і лупцює. Той затято мовчить. Батько дає хлопцеві дві чи три копійки — за те, що той правду говорить. Мати сердиться.
Не любив Федько й товаришів видавати. Найбільше йому діставалося за панського синка Толю — ніжну, делікатну та смирну дитину.
Федько спокушав Толю до своїх забав, і той приходив додому забрьоханий, з розбитим носом. Його мати аж умлівала, бачачи свого сина таким. Федькові знову діставалося від батьків. Мати говорила, щоб він не смів чіпати панську дитину, бо її батько вижене їх із квартири, яку вони в нього винаймали.
Надворі вечір. З хазяйського дому долинає ніжна музика. Батько і десь там походжає, мати грає, і Толя там — чистенький, нагодований. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці принесуть за квартири, мужики привезуть гроші за землю. І ніхто їх не вижене з квартири, хоч би як Толя образив Федька. Батько б'є Федька за те, що той водиться з благородними дітьми. Л через деякий час Федько знову спокушає Толю. Ось надворі буря, Толя дивиться у вікно й бачить, як посеред вулиці весело брьохають Федько, Стьопка й Васька. Вони щось цікаве знаходять на доїм весело і любо. Толя не витримує і йде з ними, а увечері лежить із температурою. Федька ж знову лупцюють. Наставала весна. Федько підійшов до друзів і почав радісно роздати, що він був на річці, бачив, як іде крига, як знесло базарний місток. Вирішили завтра не йти до школи, а піти на річку. Цю розчешу чув Толя, йому теж захотілося подивитися на льодохід. Тому наступного ранку він теж з'явився на березі. Лід тріщав, лускався, сірі крижини лізли одна на одну, як у гурті волів. Толя все чекав, коли Федько піде на лід, як обіцяв. І запропонував битися об заклад, що Федько злякається й не перейде по кризі річку. Федько погодився. Толя, якщо програє, віддасть свого ножики, а Федько — чижика.
Федько взяв палицю й побіг на кригу. Він вправно перестрибував з однієї крижини на іншу, підтягуючи її палицею до себе. Дорослі кричали на хлопця, але той не слухав їх. Пройшов до другого берега, а тоді знову назад через кригу. Усі аж завмерли зі страху. Коли Федько щасливо повернувся на берег, дорослі зітхнули полегшено й вилаяли хлопця, відчуваючи скоріше захоплення спритністю, аніж злість.
Толя аж задихався від заздрощів, дивлячись на Федька. Йому (давалося, що пройти по кризі дуже легко й весело, зате дивитимуться всі на нього, як на героя. Він попросив у Федька палицю й, не слухаючи його відмовлянь, стрибнув на крижину, потім на пругу. У цей час насунула купа льоду й відрізала панича від берега.
Толя розгубився, стояв і плакав, а люди бігали по березі й не знали, як йому допомогти. Раптом звідкись прибіг Федько з новою палицею, добрався до Толі й допоміг перейти на крижину, з якої той вибрався на берег. А крижина під Федьком тріснула, і він опинився у воді. Хлопці кинули Федькові пояс, але руки того замерзли й не могли його втримати. Тоді Федько схопив шворку зубами й вибрав ся на берег.
У цей час прибігли батьки хлопців. Мати Федька шарпала сина, лаяла і била. Толин батько спитав у Федька, чи правда, що він штовхнув його сина на лід. Федько, побачивши перелякані, благаючі очі Толі, уперше в житті збрехав. Вдома його били, поки втратив свідомість Три дні потім він лежав із високою температурою, поки й помер.
За хлопцем плакала вся вулиця, а Толя байдуже дивився з вікна і грався з чижиком, якого він сказав Федьковій матері віддати йому.
1.яке завдання дала вчителька біології
2.яку витівку втворили хлопці минулого року
3.куди хотіли поїхати митько і його друг
4.хто такий василько
5.чому хлопці ходили в блібліотеку
6.хто такий митькозавр
7ким виявився митькозавр
