Мабуть, немає жодної української родини, якої б не торкнулася проблема війни. Не обійшло це лихо й Олександра Довженка на довго закарбувалася в мою пам'ять фраза із "Щоденника" талановитого митця і людини з великої літери: "Україну знає той, хто був на її пожарах". Він — був... Можливо, саме цьому відтворив усю правду війни у кіноповісті "Україна в огні".
У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни — до її початку та відступу радянських військ на схід. Цей твір є своєрідним літописом про найтяжчі, найгрізніші дні початку війни.
У центрі твору — трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, що уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного ворогом. Письменник розповідає про той жахливий час, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають — тікають, залишаючи на поталу непідготовлених беззбройних людей. Автор показує Україну в цей час у символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій із своїм розпачем і горем. Що чекає її? Символічним у повісті є образ Христі Чепурної. У ньому автор узагальнив трагедію українського народу, що був кинутий на поталу фашистам, переніс усі найтяжчі випробування, масове фізичне нищення, вивезення до Німеччини на примусові роботи. На жаль, багатьох з тих, хто повернувся, на Батьківщині було названо зрадниками й засуджено. Є щось символічне і в обірваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після війни. Показує письменник і розтерзане фашистами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України. Читача приголомшує жахливий трагізм становища простого люду під час окупації: "Жінки кидались під поїзд, який, не зупиняючись, йшов своєю ходою", "німці клали в ряд і розстрілювали цілі родини, підпалювали хати", "вже не було кому ні плакати, ні проклинати..."
Олександр Довженко не був сталінською маріонеткою, тому його твір пронизаний багатогранністю, він висвітлює і реальні вчинки компартійних діячів, які залишали напризволяще український люд. Змальовуючи початок війни, письменник показує пекло подій, які з волі Сталіна і Гітлера розгорнулися в Україні. Осмислюючи трагічні колізії воєнної дійсності, Довженко критикує антигуманні помилки передвоєнного часу.
<span>Засуджуючи війну, Олександр Довженко неодноразово виявляв свій великий гнів до загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмирущості української нації, високої моралі українців. Твір Довженка є своєрідним меморіалом українському народу.</span>
Історія рідної землі
Аби впевнено і зрозуміло провести дослідження назви нашої землі –
Україна, треба почати з такого розповсюдженого і в той час ніби
невідомого нам слова "кор". Корінь "кор", як бачимо, присутній в дуже
багатьох близьких і, на перший погляд, далеких за значенням слів: кора,
коротити, коритись, короста, корма, корпус, король і багато інших. Але
нас цікавить зараз лише назва нашої КРАїни, отож будемо досліджувати
різні значення слова КРАЙ, бо зрозуміло, що Україна (Вкраїна) має в
своїй основі якраз цей КОРінь.
Слово "край" як іменник чоловічого роду.
Значення:
лінія, що обмежує поверхню чого-небудь (тобто: кінець);
найвіддаленіша від центру частина якої-небудь місцевості; околиця;
невелика частина, відділена від чогось (тобто: окрайок, окраєць, шматок);
закінчення, припинення якоїсь дії, стану;
закінчення життя; смерть;
те ж саме, що країна (тобто держава, країна);
місцевість, область, район і т. ін., що має певні природні й кліматичні особливості; сторона;
Слово "край" як прийменник.
Значення:
указує на місцезнаходження предмета поблизу іншого. Синонімами до
прийменника "край" є такі слова: біля, коло, побіля, попри, поблизу,
при, окрай, близько
А ще "край" є наказовою формою дієслова
"краяти", що означає: наділяти-нарізати (ділянки землі), відділити
частину чи шматок (окрайчик хліба), в алегоричній формі: краяти серце...
От
якраз дієслово "краяти" є найбільш підходящим об'єктом для нашого
дослідження. Бо, як на мою думку, у процесі словотворення дієслово було
першим. А іменник вже був результатом дії. Дуже прозорий і надійний
зв'язок: украяна земля, кожний наділ якої має свого хазяїна: поле –
хлібороба, місцевість – князя (ще й зараз в багатьох місцях землю
селянам не наміряють чи наділяють, а – нарізають). Тоді як степ широкий на тисячі кілометрів є диким, вільним тобто, і пасися там хто хоче аж поки сильніші не проженуть.
Аж проситься висновок: Україна
– земля що має хазяїна (поділена тобто). Збереглась в багатьох
місцевостях ця сама назва другого кореня із другим звучанням: Поділля. Зустрічається в рукописах раніше від назви "Україна". Але це не означає більшої давності.
Те,
що слово "краяти" є дуже давнім, може підтвердити наявність цього
кореня у багатьох мовах, в тому числі і в санскриті. І походить від
кореня "кор". Десь я вичитав, що то значить: камінь. А звідтіля
Коростишів та інші подібні назви. Але цього твердження в неті вже не
знайшов. Зате знайшов багато іншого, більш цікавого. Багато авторів
відзначають спорідненість слів "кора" і "коло". Бо знята древнім нашим
предком камінним ножем кора із стовбура має форму кола і її виправляють
аби була плоскою. В одній місцевості "р" погано вимовляли, то говорили
не "коро" а "коло". Діти ж і в наш час до певного віку так говорять.
Отже предмет, яким знімали кору, загострений камінь наприклад, мусив
називатись "кор" або "кол" по-дитячому. Кол чи кіл (кілок) – загострений
був надійною зброєю. Що можна робити кором? – Корояти (крояти чи
краяти), коротити (палицю чи життя), корити чи підкорити, оскорити
(ошкурити а звідтіля і шкіра) кору ж. Між іншим: мовлене поляком слово
"кора" для нашого вуха звучить як "кожа" чи "коржа". Тож коржі теж
родичі кори. Перерахування інших прикладів, ще й в мовах інших народів,
займе дуже багато місця. Уявіть собі ту сиву давнину, коли краяли і
ділили все кам'яними ножами. Тож, як я надіюсь, древність походження
слова "україна" для читача є очевидною.
Якщо гард – це город, то
"город" – слово явно місцеве, бо я, як автохтон, прекрасно розумію його
походження. Голова роду живе за огорожею у місці, що й називається
городом. Інше походження слова "город": гор – це, що по іншому звучить,
той же "кор". Городити чи кородити означає відгороджувати камінням певну
ділянку від іншої місцевості. Та й рів (і вал також) для огорожі треба
рити з допомогою камֹяної КиРки. А вже лопата для відкидання землі може
бути дерев'яною. Ще років з тридцять назад на токах, де зберігається
зерно, для того, щоб його не пошкодити, користувалися дерев'яними
лопатами.
Те ж саме означає і інша назва України – Поділля. Якщо
хто думає, що Поділля лише понад Дністром, то він помиляється. Подоли є в
Києві та Київській області, багато їх і в Полтавській.
«…Замислена й трохи печальна. Сумота огортає її збляклі вуста, гусне в дрібних зморшках довкола очей». (Мати) · «…Лобик ще великий, вуха стирчать, і волосся прилизане, мов у дівчини». (Толя) · «…Судилася казкова доля: ходити у формі, курити «Казбек» і водити поїзди». (Ванька) · «…Сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. …Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку». (Директор школи) · «Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою». (Федько) · «…Ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрощував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні». (Домна Данилівна) · «Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо «задовільно», то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб’єшся нізащо». (Вчитель фізики Юрій Сергійович) · «…Відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря…» (Василь Гаврильченко) · «Двері рипнули, і до класу ступила така молода, така гарна дівчина, що коли б ми зустріли її десь поза школою, то нізащо не повірили б, що вона вчителька». (Анжеліка Михайлівна) · «Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги». (Кім) · «В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого». (Марія Федорівна) · «Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий…— середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима». (Михайло Семенович)