Твір змальовка-це твір де автор розповідає своє враження, переживання, захоплення,ідеї до даного тексту.
Якщо потрібно складати твір то можна вставити фразеологізми
Є тільки верлібр
Сьогодні знову й знову,
я не дивлюсь новини.
У них багато розпачу, печалі й зла.
Я бачу, як наші воєні гинуть знов і знов
Я неякийсь поет,
не зірка з Малібу
Я звичайна дівчинка- натуралістка
Яка баче зло, печаль і в той момент ще й радість.
Я знаю, що нам тяжко відпускать чоловіків, синів, братів...
Але нам треба знайти у цьому оптимізм!
Вони пішли не себе втрачать,
а нашу Вітчизну захищать.
Слово о полку Ігоревім – велична пам’ятка генію нашого народу. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя нашого народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу з ворогами. У поемі невідомий нам автор з великою майстерністю змалював мужніх захисників Руської землі від половців у XII столітті. Коли читаємо поему, в нашій уяві виразно постають мужні предки – оборонці Руської землі. З якою любов’ю автор малює їхні образи! З усього видно, що він глибоко любить рідну землю. Серед усіх персонажів поеми на першому плані ми бачимо хороброго князя Ігоря та відважну дружину, з якою він вирушив у похід проти ворогів. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка культури східних слов’ян, живе джерело трьох братніх літератур – української, російської, білоруської. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя наших предків, про їхню величну боротьбу з різними нападниками. Боронити Руську землю від половців було найголовнішим завданням князів руських XI-XII століть. В основу сюжету «Слова…» покладено розповідь про невдало завершений похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в союзі з його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом на степових кочівників-половців. Похід відбувся навесні 1185 року. Після першої вдалої битви Ігор зазнав поразки і разом із союзниками потрапив у полон до половців. «Слово…» написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 року. Про похід Ігоря на половців розповідається і в літописах – Лаврентіївському (стисло) та Іпатіївському (більш докладно). Розповідь у «Слові…» починається в похмурих, тривожних тонах, у передчутті неминучої біди і ведеться далі скорботно і схвильовано. Але закінчується оповіданням про втечу Ігоря з полону, повернення на Руську землю, де його радісно зустрічають співвітчизники.<span> </span>
Тут розповідаеться про те як одна дівчина аля хотіла зробити подарунок своєї бабусі ,але вона постійно відкладувала цю справу говорила що дуже багато часу.Коли настав день нароДженнябабусі вона вважала що все зробила але вона себез опозорен принесла тільки 1 хрестик.
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала…» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
<span>Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.</span>
