Зина Портнова родилась 20 февраля 1926 года умерла 10 января 1926 года когда ей было 17 лет
Она герой Советского Союза.Ходила в разветку участвовала в диверсиях распространяла листовки уничтожила не один десяток фашистов.
Столько всего уже написано о любви, о переживаниях, но это всё равно не надоедает и об этом хочется читать. Прекрасное произведение, легко читается, можно даже сказать - на одном дыхании. Книга очень романтическая и лирическая, конец, конечно, грустный.. . жаль главного героя. Эта книга учит нас ценить то, что мы имеем, поэтому её стоит прочитать и задуматься над тем, что не нужно постоянно стараться быть для кого-то самым хорошим и правильным, нужно думать о своих чувствах и о своих переживаниях. Чтобы потом не случилось как в известной поговорке: "Что имеем - не храним, потерявши - плачем". Ведь именно так и произошло с господином Н. , он понял как нужна ему Ася лшь тогда, когда он уже потерял её. Если чего хочешь, то делай это прямо сейчас и не откладывай на потом, потому что другой такой возможности уже может и не быть! Очень хорошая и добрая книга, все моменты переживаешь вместе с главным героем. Книга говорит нам о том, что не нужно молчать о своих чувствах! Любите друг друга!
Пурпурові вітрила – це повість-феєрія Олександра Гріна про віру в чудо та мрію. Книга розповідає читачам про життя дівчинки Ассоль, яка в маленькому віці втратила матір. Дівчина жила разом зі своїм батьком, який виготовляв іграшки, щоб заробити хоч трішки коштів на прожиття.
Одного разу доля влаштувала Ассоль зустріч зі старим чоловіком на ім’я Егль. Він розповів, що до неї неодмінно припливе принц на кораблі з яскравими пурпуровими вітрилами. Дівчинка щиро вірила, і одного чудового дня її мрія стала реальністю.
Книга «Пурпурові вітрила» – це справжній скарб світової літературної спадщини. Дівчинка Ассоль вічно буде жити у наших серцях, тому що книгу читали та будуть читати у всі часи. Але і це не найголовніше. Головне те, що кожного разу, гортаючи сторінки «Пурпурових вітрил», читач знаходить для себе щось нове та неповторне, помічає зміни у самому собі. В повісті яскраво змальована людська мудрість, яку необхідно зрозуміти. Тут є і віра в дитячу та щиру любов, яка живе у Ассоль; захоплюючі переживання Грея та його духовне зростання. Люди ні в якому разі не повинні сліпо покладатися на випадок, ми повинні самостійно створювати собі комфортні умови і допомагати іншим. Але, якщо комусь пощастило дістати свій щасливий білет, потрібно слідувати за ним, не роздумуючи.
Сьогодні люди припинили вірити в казку та чудеса, не шукають свого щастя, заміняючи його на що завгодно аби лиш не діяти, не боротися. Звісно, життя далеко не казка. Скептики можуть сказати, що немає ніяких гарантій, і щасливий корабель з пурпуровими вітрилами ніколи не пристане до берега. Тому навіщо щось змінювати? Адже все і так нормально, а якщо відважитись на відчайдушний вчинок, можна втратити все, що є.
Але погодьтеся, якби ці думки з’явилися в прекрасній голівці маленької дівчинки, сталася б ця чудесна історія? Звісно, що ні. Вона сміливо зробила крок назустріч долі та не прогадала. Натомість вона здобула справжнє щастя, навряд чи Ассоль жалкувала про свої вчинки.
Не бійтеся ризикувати! Один крутий життєвий поворот та віра на краще здатні змінити все життя.
Николай Алексеевич Некрасов жил во времена крепостного права. В связи с этим писал о тяжёлых временах, в особенности для крестьян.
Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких - бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка «Скарб» показує, що неробство й сите життя - це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів…У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало ЇЇ, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили запросити-Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не «хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж, бачать - лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як проси-пляться дукати!Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав. І після цього щастя не залишало Павлуся: знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою «Скарб»: односельці вважали Павлуся щасливим і заздрили йому. А чи багато хто із них хотів би бути на його місці? Не впевнений. Чи можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? В уяві постає такий собі дурник із народної казки, що лежить на печі й наказує щуці виконувати свої безглузді забаганки. Жага до легкого щастя вбиває в нас бажання самовдосконалюватися, розвиватися, робить тупими споживачами. Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? По-моєму, той тільки й щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо працює над здійсненням своїх мрій.<span>
</span>