«Слово про похід Ігорів» – визначна пам’ятка нашої давньої літератури. І хоч автора твору ми не знаємо, проте він справжній патріот Руської землі. В його розповіді не тільки сумні нотки за поразку Ігорової дружини, але й гордість та одночасно смуток і біль за свою вітчизну, що вже тоді була великою державою.Руська земля постає перед нами у всій красі – велика, безмежна. Кордони її простягнулись на тисячі кілометрів. Але немає єдності між князями Київської Русі, чвари і міжусобиці панують в часи автора «Слова…». Бажання отримати більшу владу та багатство штовхають князів на стежину протистоянь. Не хочуть ці «непослушні діти» слухати і великого князя Київського Святослава. От тому і не відгукнулися князі, за винятком його брата «буй-тура» Всеволода, на заклик князя Ігоря виступити єдиною силою проти половців. Можливо, князі вважали, що для них достатньо участі і в переможному 1184 року поході проти половців, а, можливо, не хотіли вони бути під керівництвом Ігоря. Автор «Слова..» зі смутком і жалем згадує ті часи, коли Руська земля була єдина і неподільна, могутня і багата. Слава про неї летіла в далекі землі, відлякувала ворогів, а половці не сміли йти на Русь, але «уже бо, браття, невесела година настала», князі почали «крамолу кувати», землі ділити, від ворогів не боронити. Тому малою силою князь Ігор не міг здолати більш численного ворога. А його поразка стала поразкою всіх князів і Руської землі.Руська земля… Вона як жива істота постає перед нами з чарівною природою, величними, працьовитими, гордими людьми. Більше двадцяти разів звучить у «Слові…» «Руська земля». І це невипадково. Адже вона виступає головним героєм твору. Частинкою цієї землі є не тільки чудова природа, але й князі, народ, який живе тут. Доля землі і доля народу тісно пов’язані між собою. Із землі живуть люди-ратаї, на ній вони стражу дають, терплять лихо через князівські чвари. Не дивлячись на постійні князівські міжусобиці, народ усіх земель Русі живе одними переживаннями, тривогами, думками та почуттями. Єдина духовна єдність русичів. Ігор вирушає в похід – за Сулою іржуть коні, у Києві дзвенить слава, Новгороді «трублять труби», а в Путивлі стоять стяги.Руська земля живе своїм життям і, як губка, вбирає в себе все хороше і зле. Вона в гармонії з людьми. Єдиним плачем, невисказаною тугою людини і землі звучить опис спустошеної, усіяної трупами Русі. Рідна земля допомагає князеві Ігорю повернутись з полону, додаючи свої магічні сили. Природа теж частинка цієї землі. «Сонце червоне в небі ясному» сяє і радіє над землею, коли Ігор повернувся до рідної землі.<span>Автор «Слова» зображує Руську землю великою і багатою, тривожиться за її долю, мріє про часи, коли Русь буде єдина, могутня, закликає князів об’єднатися в боротьбі проти зовнішніх ворогів. В єдності сила народу, сила держави – ця ідея актуальна і в наш час. Тому «Слово» – твір вічний, бо його ідеї важливі для всіх часів і народів.</span>
Прочитай. Герой роману Мігеля де Сервантеса Дон Кіхот став всесвітньо відомий ще за життя автора. Простому народу дуже сподобався образ шляхетного лицаря, який подорожує по Іспанії своєї уяви.
Мені теж образ Дон Кіхота здається дуже цікавим і незвичайним. У минулому хитромудрий ідальго вів дещо яке господарство, користувався заслуженим авторитетом у сусідів, любив полювання. Однак, перечитавши безліч лицарських романів, герой уявив собі, ніби все це нагромадження безглуздих небилиць - щира правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного. І ось, перетворившись на відважного лицаря, Дон Кіхот вирушає в дорогу - назустріч подвигів.
Всі зустрінуті їм по дорозі люди приймають його за навіжений, дивака, схибленого, тому що в худої шкапи ніхто, крім господаря, не може розгледіти благородного коня, а в млинах - велетнів.
Проте чи так вже смішний і дурний Дон Кіхот, як це може здатися з першого погляду? Невже поради, що даються їм Санчо Панси, який раптом став губернатором, звучать з вуст божевільного? Невже Дон Бовдур став би ризикувати, якщо не життям, то власним здоров'ям, в ім'я захисту честі і справедливості, жертвувати власним спокоєм та добробутом, щоб допомогти бідним і пригнобленим, скривдженим і гнаним? Благородство і порядність, глибоке почуття власної гідності Дон Кіхота не можуть не викликати нашого поваги.
Так хто ж він - благородний лицар або навіжений? Я б назвала Дон Кіхота дивним мрійником, що народилися не в свій час. І тому мені його шкода.
<span>Якби я потрапила на іншу планету , я б першим ділом подивилася , чи придатна для життя ця планета . Якщо так , то далі я б постаралася знайти ознаки життя. А якби я знайшла якісь рослини чи водні об'єкти , то привезла б зразки на землю. Якщо на цій планеті є сліди розумних живих істот , то постаралася б налагодити з ними контакт. Я б з'ясувала у них , чим вони харчуються , де живуть , який клімат на планеті і чи є на ній тварини . Коли я все це дізнаюся , то повернуся на землю і повідаю світу про цю планету . <span>Вчені б її досліджували і дали їй назву </span></span>
• «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари...» (Дід Дем’ян)
• «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. ...Жінка зупиняється... потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози...» (Жебрачка)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• За яку книжечку « я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок…» (« Три торби реготу»)
