Автор Володимир Сосюра! звертається до нас, українців. відповідно головними героями ліричного вірша є українці.
Жанр: гімн або вірш-алегорія
<span> Мы часто всей семьей бывали в лесу. Однажды, катаясь на лыжах, в чаще видели лося. Казалось бы, лось - обыкновенное животное для татарстанской природы. Но, когда он стоял недалеко от нас, задевая крупными рогами обсыпанные пушистым снегом ветки деревьев, какой восторг охватил нас! И мы шепотом говорили друг другу: "Смотри, смотри - лось". Невольное уважение зародилось у нас к лесу в целом, который мы воспринимали как дом для многих животных и птиц и куда мы пришли как бы в гости. И такие необычные лесные встречи у нас случались не раз. Как-то старшему сыну в школе дали задание написать сочинение об осеннем лесе. В сентябре мы всей семьей сели на велосипеды и поехали в лес за грибами, заодно было решено набраться впечатлений для сочинения.
Оставили велосипеды в укромном месте, а сами пошли по лесу искать грибы. Я останавливала сыновей и обращала их внимание на красоту осенней природы: мы любовались пышными елями, высокими соснами, покрытыми золотыми листьями березами и красными осинами, укромными полянами.
Но вот мы со старшим сыном не то чтобы заблудились, но остались одни в зарослях леса, стали кричать "ау, ау!", вышли на колею с крутым поворотом. Вдруг услышали топот, остановились. И тут прямо на нас выскочил крупный серый заяц с длинными ушами и такими же длинными пружинистыми ногами. Видимо, он испугался наших криков. И люди, и заяц от такой неожиданной встречи застыли на месте и несколько секунд смотрели друг на друга. Наконец серый опомнился и боком в высоком прыжке нырнул прямо в кусты.
Как же часто потом мы рассказывали родным и друзьям об этой удивительной встрече, с восторгом вспоминали, какие у зайца были глаза.
- Большие и косые, - убеждал сын, - а ноздри ходили ходуном. И еще он громко дышал, наверное, от страха.
Замечательное сочинение о лесе написал сын. Он получил за него пятерку и потом еще долго хранил эту школьную тетрадку.</span>
Андрій Самойлович Малишко був одним з тих літераторів, які разом з нашим народом долали складні шляхи XX століття. Він учителював, працював у «Літературній газеті», у роки Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самойлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партійним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.<span>У вірші «Марина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця — пророка й учителя. Мова тут іде про Великого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути більш піднесеним, ніж діалог двох поетів?.</span>
Живучи серед лісів і неприступних гір, вони вели безнастанну боротьбу з природою. Боротьба ця виховувала сміливість, гартувала волю, породжувала кмітливість, потребу взаємодопомоги, почуття дружби. Джерела добробуту – земля, ліси, засоби виробництва – були суспільною власністю, тому “мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці та вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому…” Жити, працювати для громади, боротися за її добробут – напочесніший обов’язок. Єдині були тухольці й у боротьбі з монголами; думали не лише про себе, а й про сусідні села, яким загрожувала небезпека. “А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади… Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, – і так ми зробимо”, – говорив Захар Беркут. У передсмертній промові він переконує тухольців, що їхня сила в братерській згоді та єдності: “Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”.
