<span>Один з визначніших своїх творів Андрій Малишко назвав ім’ям героя старогрецької міфології. Прометей — це вічний символ незламності духу. На фронтах Великої Вітчизняної війни поет побачив багато таких нескорених людей. їм, а також невмирущому народові, присвятив свою поему Андрій Малишко. В образі простого юнака зі Смоленщини поет зображує тих людей, які героїчно захищали рідну землю й свій народ від загарбників. Трагічна ситуація, в якій опинився головний герой, дала можливість побачити високу моральність воїна, а також людей, які його врятували. Вражаючою в поемі є сцена, коли фашисти зігнали всіх мешканців села і поставили перед ними бійця, запитуючи: «Це ваш?» Не знайшлося жодного, хто б не відповів: «Це наш!» Та коли фашисти погрожували спалити все село, хоробрий юнак пішов на смерть, щоб через нього люди не зазнали горя. Цей солдат любив життя, але найбільше — людей, свій рідний край. Він, як і міфічний Прометей, жертвує своїм життям заради щастя Вітчизни. Андрій Малишко звеличив у своїй поемі «Прометей» людей-прометеїв та їх невмирущі подвиги в ім’я людства.</span>
<span>Над Дніпром у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман (провідник суден) Карпо Летючий. Був він потомком славних запорожців — високий, чорнявий та кучерявий, ще й до того сміливий. Добре знав усі дніпровські пороги змалку. Лоцманський отаман дуже любив Карпа й настановив його головним керманичем, незважаючи на молодість того. </span>
<span>Якось приплив до порогів байдак із багатим товаром, і попросив купець найкращого лоцмана. Отаман послав Карпа Летючого, пообіцявши йому за добру роботу найбільшу плату. </span>
<span>Погода була тиха та ясна. Десь далеко шуміли пороги. Гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах. </span>
<span>Щасливо проминули три пороги. Карпо був гордий і радісний. А попереду вже гудів Дід, чи Ненаситець. Здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат. </span>
<span>Білий гребінь хвилі пробіг по воді. Коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Карпо сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. Гребці здійняли руки до Бога, і Карпо втратив пам'ять. </span>
<span>Коли Карпо прийшов до тями, то побачив пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей. </span>
<span>До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і сказали йому спускатися вниз із гори. Карпо здивувався — такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники (чаклуни) зачарували її всю — з островом, з гетьманом, з козаками — і тепер вона тут. </span>
<span>Запорожці повели Карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. Козаки були дужі, гарні, святково вдягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги. </span>
<span>Пройшли через пишний сад зі спілими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. У ньому спочивали старі запорожці. У другому саду співав сивий кобзар. </span>
<span>Далі всі пішли до гетьмана й сказали, що прибув чоловік з України. Гетьман розчулився, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. Став він розпитувати Карпа про те, чи пам'ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну. </span>
Поки брати малі, поки й рідні.
<span>Брати — що коти: погризуться й помиряться. </span>
<span>Два брати Кіндрати, а не однакові на вдачу. </span>
<span>Братня любов краще кам'яної стіни. </span>
<span>Брат любить сестру багатую, а чоловік — жінку здоровую. </span>
<span>Сестри рідні тоді, як усі вийдуть заміж. </span>
<span>Сестра із сестрою, як риба з водою. </span>
<span>Сестра сестрі заздрить у красоті. </span>
<span>Сестра із сестрою дружить, а на думці своє держить. </span>
Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання. Для когось щастя—це мати автомобіль найновішої моделі, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець, наповнений зеленими папірцями —доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя. А може, й ні.
Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу.
Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує реальну допомогу. У цей же час мої друзі теж можуть розраховувати на мене. І я їх не підведу, не зраджу. Тоді ж що може бути кращим за це товариство, за товариську підтримку?
Однією з складових частин щастя, на мій погляд, є здоров'я. Не маючи його, людина відчуває себе руїною. Як відомо, здоров'я неможливо купити за гроші. Нехай ти будеш навіть мільярдером, але, не маючи здоров'я, будеш ти радіти своїм грошам? І тільки тоді зрозумієш, що щастя все ж таки неможливо оцінити лише в грошовому еквіваленті. Скільки людей страждає від того, що у молоді роки Дозволяли собі зайві речі, забуваючи про наслідки — це і нестримне вживання алкоголю, і безмірне паління, дві, а то й три пачки у день! Наслідки не чекатимуть, і вже скоро такі люди відчують себе дуже хворими, адже людський організм зроблений не з заліза. Тому, я вважаю, що здоров'я потрібно берегти замолоду, щоб у похилому віці не бідкатися та не звертатися до лікарів;
Щастя, я гадаю, — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми зрідка буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Але якщо замислитися, то, мені здається, ми могли би частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад, приділяти їм більше часу та уваги. Бо вони віддають нам стільки любові, стільки ніжності та ласки! Від наших найперших кроків до кінця своїх днів вони ведуть нас дорогами життя, не помічаючи інколи, що з маленьких нетям ми швидко перетворилися на самостійних, дорослих людей. Проте для батьків ми, здається, назавжди залишаємося маленькими дітьми. Але яке все ж таки щастя, що вони є, рідні, милі батьки!
Для мене щастя—коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатися до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.
Тому, я гадаю, так важливо, коли тебе можуть спокійно вислухати, зрозуміти, дати пораду. Це може бути товариш, або батьки, або навіть якась незнайома людина, яка не втратила людськості, яка вірить іншим. Зараз, на жаль, такі люди є рідкістю.
Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; навчаться уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитися на мить, не вислухати співбесідника, а головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше злості, розчарувань та непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими, зменшиться кількість відвідувань психоаналітиків, адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось розбірок, без катастроф та війн — це і є головне, це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі — це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну усьому, що відбувається зараз у світі.
Що таке щастя, кожний розуміє по-своєму. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: "Я—щаслива людина!"
<span>І нехай у мене не буде порожньо у кишенях...</span>