Звичайно, мені необхідно доробити моє домашнє завдання.
Сніг, бувало, випадав.
Вчені, виявляється, виявили, що робота вдома - безрезультативна.
Подайте мені мої черевики, будь ласка.
Високо-превисоко(повторення слів з підсиленням ефекту), відучора(прийменник з прислівником), <span>часто-густо(повтор схожих за змістом), щовесни(прийменник що з іменником) , нашвидку(</span>прийменник з прислівником), (не бачу слова), вчетверо(прийменник з числівником), знадвору(не знаю чому) , десь-то(частка то), пліч-о-пліч( бо Авраменко каже так завчити), де-не-де( та сама фігня), видимо-невидимо( повтор з підсиленням).
Першого осіннього дня ми пішли до школи. Стоять погожі днини. Кожен день я повертаюся зі школи та радію осінньому сонечку. Золота осінь розфарбувала в різні кольори дерева та кущі. Це жовтий, червоний, бордовий. І зелений колір теж залишився з літа. Я люблю гуляти в сонячні осінні дні. <span>Вранці вже холодно. Увечері теж можна змерзнути без теплої куртки. Дні стають коротшими. Вечір настає все швидше. Я помічаю це кожного дня. Довгі осінні вечори я проводжу вдома з родиною. </span><span>Вчора ми гуляли з мамою осіннім парком. Там сонячно та тихо. Птахи вже не співають. Вони готуються відлітати у теплі краї.</span>
<span>
</span><span>
</span>
Подякуй на моїй сторіночці))
Прокидаюсь я зрання, знову якась відстороненість, депресія. Це осінь так діє на мене? А може просто зпросоння мені не дуже хочеться заморочуватися і думати вро всіх і вся? Високі дерево розкинули своє безлисте гілля і ніби намагаються вдертися до моєї кімнати, а я просто сиплю навсібічь своєю вдячністю, адже лише це гілля і блакитне піднебесся ще поки тримають мене, не дають упасти в прірву. Узбережжя вже не манить, холодне, майже пустинне, не хочеться про це і думати. Переді мною ніби роздоріжжя, яке схоже на павутину, воно пригнічує, змушує мої груди нервово здійматися і опускатися, жадібно вбираючи свіже повітря, що так необхідне їм. Ці муки нескінченні, так здається мені, але ранні промені сонця ще змушують триматися на плаву. Це затишшя, гнітюче, я не можу незкінченно ділитися радістю, не можу сприймати навколишнє суспільство, яке давить, вганяє мене в крайності. Я навмання хапаю першу річ, якою виявився шарф і босоніж вибігаю на вулицю, відчуваючи, що мої пальці, як коріння, всмоктують всю силу, якою наповнена земля до краю, відчуваю холодну росу і проймаюся невимовною вдячністю, незнаючи до кого саме.