Тарас — один з числа корінних полковників, людина досвідчена, загартована у битвах. Його поважають товариші по зброї за любов до Батьківщини, мужність, вірність товариству, відданість справі захисту рідної землі від ворогів.аючи двох синів, Бульба пишається ними, хоче бачити їх справжніми козаками, хоче показати їх — свою гордість — товаришам.
Тому герой і знаходить справу, в якій би сини проявили себе з найкращого боку. У поході старший син Остап, завдяки мужності, кмітливості, вмінню володіти зброєю, стає курінним атаманом. Гордістю переповнене серце старого Тараса. Та, на жаль, молодший син Андрій зрадив рідну землю, зрадив товаришів. Горе зігнуло батька. Він як справжній патріот і запорожець обирає любов до Вітчизни, а не любов до сина. Андрій гине від рук батька.У кінці твору смерть чекає і на самого Тараса. Та він думає не про себе, а про те, як краще відступити його товаришам. Саме таких людей, як Тарас Бульба — мужніх, сміливих, вірних, відданих — поважали на Січі, про них складали пісні кобзарі. Такими людьми пишався наш народ, ними славилась Україна!
Розповісти Цвірінькнути
Влияние Библии на мировую культуру и национальные языки трудно переоценить. Именно Книга Книг стала источником особого стилистического пласта фразеологии - библеизмов. Данная статья посвящена исследованию библейской фразеологии в художественных произведениях М.М. Пришвина, ее влиянию на языковую картину мира писателя. Группу библейских фразеологических единиц составляют устойчивые обороты с эмоционально-оценочными характеристиками, непосредственно или опосредовано (через форму, образ, концепт) восходящие по своему происхождению к Библии. На основе существующих в научной литературе классификаций фразеологических единиц библейского происхождения авторы проводят анализ употребления различных групп библейских фразем у М.М. Пришвина, дают функционально-стилистическую и эмоционально-экспрессивную характеристику случаев употребления анализируемых фразеологизмов. В статье рассматривается узуальное и окказиональное употребление ситуационных и цитатных видов так называемых непосредственных библейских фразеологизмов. Среди этих фразеологизмов отмечаются как узуальные, так и трансформированные единицы. Кроме того, анализируется группа фразем, относящихся к Библии опосредованно. Отдельную нишу в языковой картине мира художественных произведений М.М. Пришвина занимают фраземы библейского происхождения с компонентами Бог / Господь / Христос, используемые исключительно в узуальной форме
Гуманізм – це комплекс світоглядних ідей, які полягають в тому, що найважливішим у житті є людина. Даний світогляд з’явився ще в епоху Відродження, з тих пір він став дуже популярним, сьогодні гуманізм є однією з основ існування сучасної людини. Чому ж гуманізм став таким популярним? Що в його основі такого, що привернуло людей і змусило їх вірити в наївну ідею про те, що саме вони – найголовніше на всій землі?
Пригляньмося до Омелька Кайдаша. Вже немолодий, він більшу частину свого життя відробив на панщині, яка «...наклала на нього свій напечаток». Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім'ю. «Він був добрий стельмах... і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря». Читаючи це, співчуваєш старому, бо далі автор розкриває причину цього пияцтва. Він каже, що Кайдаш став заглядати в корчму, «запиваючи давнє панщинне горе». На прикладі старого Кайдаша автор показує, як кріпацтво зламало людину. І хоч воно не вбило в ній трударя, але перетворило на п'яницю.
<span>Знайомлячись із Марусею Кайдашихою, помічаєш, що це насамперед сварлива жінка, гризлива свекруха, «наче люта змія». Кріпаччина теж висушила її душу, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве. Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довго працювала в панів і наслідувала у них лиху та зарозумілість, навчилася зневажливо ставитися до нижчих за себе, підпорядковувати їх своєму впливу. Але разом з тим вона хороша господиня, вміє добре куховарити. Коли обродилася її невістка Мотря, вона «припала коло свого онука, неначе коло своєї дитини... Кайдашиха тішилася онуком, колихала його, гойдала...» Але через сварки і гризню невістка «не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком». Так письменник-реаліст показав, що не все в образі Кайдашихи було негативним. Це вплив панщини та дрібної власності зробили її такою. </span>
<span>Описав письменник і тогочасну молодь — дітей колишніх кріпаків: Карпа і Лавріна. Сини Кайдаша успадкували від батька працьовитість, турботу за свою сім'ю, а також інтереси дрібного власника. Зовні брати схожі один на одного. Але кожен із них — чітко окреслена індивідуальність. </span>
<span>Старший син, Карпо, був суворий і непривітний. Був упертий, гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові: «В його була тільки пара волів, і як треба було спрягатися під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми». На противагу Карпові, Лаврін був лагідної вдачі, чутливий до краси й ніжності, схильний до жартів і дотепів. Він з іронією ставився до колотнечі в сім'ї, кепкував з Мотрі. Кайдашиха, вихваляючи сина, каже про нього: «Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають». </span>
<span>Коли брати одружуються, то гордий та впертий Карпо бере багату дівчину Мотрю, а веселий Лаврін — убогу Мелашку. Мотря розумна, вродлива і чепурна жінка. А за характером вона «...трохи бриклива, і в неї й серце з перцем». Вона любила працю. «Діло ніби горіло в Мотриних руках». Ставши невісткою, вона довгий час змовчувала свекрусі на її докори. І лише тоді, як відчула себе наймичкою, а не господинею, її терпець увірвався: «Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім'ю сама». Захищаючи себе, Мотря поступово втрачає почуття міри, і згодом стає сварливою і жорстокою людиною, яка в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим.</span>
Найбільше шкода, звичайно, Говорющу рибу. Адже саме вона постраждала найбільше. І справа навіть не в вії гибелі – це був наслідок, а в тому, що риба так і пішла з життя не признаною ніким.
Чи винен рибалка? Я думаю, що ні. Він вперше в своєму житті зустрів чудо і просто не зміг пояснити своїй жінці, що дива дійсно існують. Жінка рибалки за своїми клопотами і турботами теж не почула голосу риби. І як її було почути – кожного дня їй доводилось готувати їжу і слідкувати за господарством. Які можуть бути чудеса.
Хто ж по-справжньому винен в цій казці, так це самі риби, які не прийняли говорющу рибу такою, як вона була. Вони вирішили так: не схожий на нас, отже не можеш бути поруч. І їх зовсім не турбувало, що вміння говорити – це дар Божий. Можливо, це вміння могло б принести яку-небудь користь. Ні, риби вирішили просто вигнати свою товаришку з моря.
Я вважаю, що не вміння приймати іншого таким, яким він є, це велика несправедливість, як по відношенню до нього, так і до себе.
