Эм...я не очень задание поняла >_> Ну, если разницы нет, надеюсь это пойдет... Думи мої, думи мої, <span>Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?..</span><span>Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози... чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?. Не питали б люде, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— Не сказали б на сміх...</span><span>Квіти мої, діти! Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав... Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи,— Я більше не хочу. Одну сльозу з очей карих — І пан над панами! Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!</span><span>За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду. Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори,— Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засідала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить... А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки,— Бо дотепні... А я... а я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну... А слова — немає... А за лихо... Та цур йому! Хто його не знає! А надто той, що дивиться На людей душою,— Пекло йому на сім світі, А на тім... Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачать, То й не засміються... Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки... не засиплють Чужим піском очі... Отаке-то... А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує — Карай того, боже!</span><span>Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас,— Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами,</span><span>А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу...</span><span>Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.
1520 року Анастасія Лісовська , донька священика, полоненакримськими татарами, потрапила до султанського гарему. Як зазначав ОсипНазарук, Роксолана – історична особа. Він стверджує: «Воля Божавидвигнула якраз в тім часі одну жінку як найбільшу жіночу постать світової історії тієї епохи. Тою жінкою була Анастасія Лісовські, дочка священика.Про наймогутнішу з тодішніх жінок, про радісну, веселу повну енергії Настю Лісовські, знану в історії під іменем Роксолани, й написана цяповість». Як Сулейманова дружина, вона мала великий вплив на чоловіка йтурецьку політику, протягом 41 року не здійснювалися набіги на українськіземлі, бо Роксолана, швидко заволодівши серцем Сулеймана, правила разоміз чоловіком імперією. Вона домоглася від чоловіка обіцянки, що він ніколи не вирушить в Україну воєнним походом. Це патріотичний вчинок. Отже,Роксолану можна вважати людиною, яка вболівала за Україну і допомагалаїй.
Твір за романом Стендаля «Червоне і чорне». Роман «Червоне і чорне» називають твором про прагнення щастя, про шляхи його досягнення. І справді, головний герой роману хотів бути щасливим. Проте він не завжди розумів, що воно таке — оте невловиме щастя. Жульєнові Сорелю від народження не пощастило мати ані грошей, ані високого походження. Він народився у сім’ї, де головною чеснотою було вміння обробляти дерево й одержувати за це гроші. Так жив батько, так жили брати Жульєна і вважали, що це єдино правильний шлях до самоповаги, а зрештою, й до щастя. Просто їм цього для щастя було достатньо, а їхньому брату — ні. Адже хлопець мав інтелектуальні здібності, був схильний до читання й мав прекрасну пам’ять. Проте це не зробило його щасливим у дитинстві, бо в сім’ї його зневажали, він був там чужий. То, може, він став своїм у сім’ї де Реналь?
Він і там мав непевне становище: з одного боку, Жульєн за походженням мав би належати до прислуги, а з іншого — він був набагато виший за освітою. Через це йому заздрила прислуга і поширюватись плітки. Але й рівним де Реналям він не був, і тому він постійно був готовий захищатися.
Прочитавши "Мойсей" ми розуміємо, наскільки він вірив у обітовану землю, ходив зі своїм народом 40 років..Хоч ті і перестали вірити у нього, і казали, що вже не можуть йти, що він їх обманює, що нема ніякої обітованої землі, та він старався не зходити з правильної дорідки.Вигнавши Мойсея, той перестав вірити, і за це його покарали..Його справу закінчили інші люди, а саме Єгошуа...Це заповіт українському народові, тому що він несе мудрість, тобто "не треба зходити з правильної дороги, не дійшовши дом обіцяної мети.Треба об'єднатися, вірити, і ніколи не здаватися.Так і увесь український народ має зрозуміти, що без зусиль (хоч і тяжких) ми не маємо здаватися і переставати вірити. Віра - це шлях до кращого."