Жив собі Лис Микита. Хитрий-прехитрий. Ніяк його не могли впіймати, а він лише з того насміхався. А вже як виходив на полювання, ніколи з пустими руками не повертався. З того Лис став страшенно гордим. Ще й зазнався: став сперечатися з товаришами, що серед дня прямо з базару курку вкраде.
От і пішов. Отямившись трохи від людського ґвалту на базарі, Лис проскочив невпізнаним. Але раптом йому зустрілися собаки, які занюхали, хто він такий. Тікаючи, Микита вскочив у якийсь двір і заліз у діжку. В цій діжці стояла олійна синя фарба. Собаки не знайшли нещасного Лиса, і він зміг увечері тихенько вибратись і втекти в ліс.
Прокинувшись вранці, він дуже засмутився, бо був увесь укритий не то лускою, не то колючими ґулями. Але скоро заспокоївся, побачивши, як його злякався Вовк. Той бідний аж завив і почав тікати. Лис вирішив, що з цього можна виграти. Прийшовши на звірячий майдан, він сів на місце Ведмедя й оповів звірям, що його зліпив святий Миколай і назвав звіром Остромислом. А на землю пустив, щоб творити лад, судити по правді й не допускати кривди. Лис Микита був добрим царем, м’якосердним. Звірі були дуже раді, що в них є цар, хоч жили, як і раніше: хто був дужчий — той і кращий, хто слабіший — тому жилося гірше, хто що зловив — той те з’їв, а не зловив — то був голодний.
Минув рік, і звірі вирішили влаштувати бенкет. Всі почали співати. Лис на радощах теж підтягнув. І тут його впізнали. Звірі так розлютилися за те, що їх довго дурили, що розідрали Лиса на шматки. І зараз, коли хто залишиться одуреним і з того стає мудрішим, то говорить: "Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі".
Не всі замислюються про те, як потрібно себе вести в певний момент.
Поведінка в екстремальній ситуації дуже важливо. Адже від нього багато
чого залежить, в тому числі і життя людини.
В першу чергу
необхідно бути дуже спокійним і холоднокровним. Порахуйте швидко до
трьох і відновите дихання. Постарайтеся на даний момент забути про страх
і біль. Реально оцініть свої можливості, сили та ситуацію в цілому.
Розгубленість, паніка і нерішучість вам тільки нашкодять при таких
обставинах.
Кожна
людина завжди повинен бути готовий до непередбаченої небезпеки. Тоді
простіше можна з нею впоратися. Ви повинні знати, як правильно надавати
першу допомогу. При гарній підготовці завжди є можливість врятувати своє
життя або оточуючих. Поведінка в екстремальних ситуаціях необхідно
контролювати.
Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:
«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».
Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.
Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»
Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький.
«Думи мої, думи мої» аналіз вірша Жанр: громадянська лірика. Рік написання: 1839 Тема: звернення Т. Шевченка до своїх дум із сподіванням і вірою у вільне життя співвітчизників. Ідея: тільки впевненість у щасливе життя, наполегливість допоможе змінити соціальний устрій; засудження слабкості, поневірянь, байдужості, що роблять людину рабом. Основна думка: думка про нещасливу долю свого народу не залишає поета протягом усього часу перебування на солдатчині. Образи-символи — «чорний орел» , «ворон» , «соловейко» Художні засоби «Думи мої, думи мої» Епітети: «думи мої єдині», «лиха година», «тихими речами», «темнії ночі», «Дніпр широкий», «щиру правду» Порівняння: «привітаю, як діток», «Як та воля, що минулась,» Риторичні звернення: «Думи мої», «Квіти мої, діти!», «мої голуб’ята», «мої любі»; Метафора — «Серце рвалося, сміялось,», «лихо сміється». Історія написання «Думи мої, думи мої» Після арешту Т. Шевченка за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві, його ув’язнено в казематах Третього відділу. Незабаром було виголошено вирок — призначити солдатом в Оренбурзький окремий корпус. З 1849 року стає рядовим в Орській фортеці, продовжує писати у «захалявні книжечки» (1847–1850). Солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря. Поезія Тараса Григоровича «Думи мої, думи мої…» і була написана у 1847 році під час його перебування в Орській кріпості. У цій поезії автор вболіває за важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє безправне становище, пригніченість України.
