Працювала вчителькою рсоійської мови.
Має дуже багато премій і нагород.
Єдине що знайшла,не підійде здається
Нащо зеленіє?-риторичне питання, вітер гуляє - персоніфікація(уособлення), Стан високий, лист широкий-епітети. поле. як те море-порівняння, серце ниє-метафора, одна, як сирота-порівняння. тонку, гнучку-епітети,
Защебече соловейкоВ лузі на калині, Заспіває козаченько,Ходя по долині. - художній паралелізм. Біле личко<span>-епітет
</span>. Нехай в'яне серце – метафора, серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло. –метафора,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,- порівняння, як
сирота,білим світом нудить- порівняння. Без милого сонце світить —Як ворог
сміється –порівняння. Сохне вона, як квіточка- порівняння, метафора. Звертання:
Бабусенько,голубонько,Серце моє, ненько; дівчата, чорнобрива, моя доню, моя пташко.
Стара, мов каламар- порівняння, Чи йти, чи ні?- риторичне питання. Зілля дива
наробило —Тополею стала.-метаморфоза. Тонка-тонка та висока - епітет, До
самої хмари- гіпербола.
Подякувати козакові за те що він зісвоїм військом ризикуючи власним життям воював заради незалежності і вільності нашої батьківщини. щоб ми мали мабутнє на нашій рідній землі
<span>Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші «Садок вишневий коло хати». Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:</span><span>Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.</span>На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії «Хіба самому написать…» він ставить такі проблеми:<span>Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?</span>Поет постійно відчуває зв’язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:<span>Може, ще я подивлюся
На мою Україну… -</span><span>Писав Т. Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі…»
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:</span><span>Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.</span><span>Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії «Заповіт» автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії «Тим неситим очам» Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.</span><span>
</span>
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
