Один автор(Тарас Шевченко)
якщо тут питання про сенс творів, то про козаччину і Богдана Хмельницького
Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум.
До кращих українських дум належать “Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”, “Дума про Самійла Кішку”, “Дума про Івана Богуна” та ін.
За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій– козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмертними пам'ятками, створеними генієм самого народу.
У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реалізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у думах та історичних піснях народнопоетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: “Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали”.
Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють синонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває).
Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнську.
Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.
Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) “Думи про козака Голоту: “Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота”.
Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.
Прикметною рисою побудови дум є їх неподільність на строфи. Дума може поділитися на окремі періоди (тиради). Вона відзначається нерівномірністю рядків. У них може бути від чотирьох до тридцяти і більше складів
Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати. Для виконання дум потрібна спеціальна підготовка. Сьогодні таку підготовку здійснюють кобзарські школи. Відомою кобзарською школою в Україні є Стрітівська, в якій працюють такі талановиті кобзарі, як брати Микола та Василь Литвини. Кобзарське мистецтво, виконання дум зберегли українці в діаспорі. На весь світ стали відомі виконавці цього жанру – Китастий та Мішалов.
Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам'яткою середи-ни XV століття є відома пісня “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”. Три роти, що стоять “на версі Дунаю” – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обстановку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.
Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні історичні події, процеси, оспівують історичних осіб.
Найдавніші історичні пісні, які пов'язані з добою козаччини, оспівують лицарів-патріотів. Відомою є “Пісня про Байду” – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.
<span>Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фортецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його зачепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой “Пісні про Байду”. Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня “Ой, Морозе, Морозенку”). Упродовж віків залишається бути популярною пісня-марш “Ой, на горі та женці жнуть”, присвячена звитяжним героям Дорошенкові та Сагайдачному. Великою повагою, незважаючи на тривале замовчування, користується в народі пісня-кант “Ой, зійшла зоря” – про Почаївську Божу Матір, що врятувала монастир і всіх, хто в ньому сховався під час турецької облоги.</span>
Питання про долю персонажа роману «Місто» Степана Радченка досить неоднозначне. Автор показує нам шлях поступового кар'єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією. Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста з метою вступити в технічний інститут, а після його закінчення повернутися до села. Але вже з початку він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, ницого, затурканого, і намагається якомога швидше від нього відмовитись. Символічним актом на позначення цього стає спалення старого одягу, Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього з жінкою. Починається шлях від однією перемоги до іншої. З підвищенням у соціальному статусу» герой змінює жінок, що стають знаками його зростання; від темної селянки Надійки до блискучо впевненої в собі балерини Рити. Автор не змальовує традиційного для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Адже він лишає на своєму шляху покинутих жінок і зраджених друзів, а його поведінка іноді набуває тваринно-примітивних рис, як у епізоді з Надійкою. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкрі-те, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба тілесного й духовного, ницого й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману.<span>Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інститут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літературній сфері і починає писати доволі успішні оповідання. Отже, на поверхні — шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане». Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя поступово переходить із категорії «чуже» у категорію «своє», тому проблема завоювання просто зникає. Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття виявилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо «людина зниюшвід тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених». Його творчість — це шлях «від хлоп'ячої витівки до душевної виразки». Розчарування в місті, яке видається Рад-ченку «помилкою історії», пробуджує в його душі прагнення повернутися до першовитоків, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Проте зробити це виявляється неможливим і через об'єктивні (Надійка вже одружена й вагітна), і через суб'єктивні причини. Готовність відмовитися від минулого призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини «без грунту», яка усвідомила втрату самоідентичності та духовної основи, є одною з наскрізних утворі. Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі інших, Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звільнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку людини та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: «І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей».</span>
«Це був тендітний, невисокий на зріст 18-19 років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою з вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю.Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Ще з малку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для його сім’ї.Усі домашні ненавиділи його, а він ненавидів своїх братів і батька». «Крім полум’яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’ять. Юнак назубок вивчив увесь Новий завіт по-латині, так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Местра чим і здивував спочатку родину де Реналь, де працював гувернером, а потім чутка розійшлась по всьому Вер’єру, коли Жульєн дає в руки Адольфу, старшому сину мера, Новий завіт, відкриває його на будь-якій сторінці і Жульєн продовжує напам’ять. Діти його надзвичайно полюбили, а він їх зовсім не любив. Та навіть і любов до пані де Реналь була сповнена честолюбства. Першим кроком до їх стосунків пані просила гроші на його білизну у чоловіка, записала одного із слуг до бібліотеки, щоб брати коханому книжки, які він не міг читати в присутності господаря.
Софійка-добра, бажала допомогти позбавиться прокляття,вірна,віддана,здатна до самопожертви, ввічлива,цілеспрямована,завжди досягне своєї мети,показує приклад на поведінці,сім'я разом з нею віддані українським традиціям.