<span>Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші «Садок вишневий коло хати». Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:</span><span>Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.</span>На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії «Хіба самому написать…» він ставить такі проблеми:<span>Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?</span>Поет постійно відчуває зв’язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:<span>Може, ще я подивлюся
На мою Україну… -</span><span>Писав Т. Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі…»
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:</span><span>Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.</span><span>Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії «Заповіт» автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії «Тим неситим очам» Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.</span><span>
</span>
Испытания юного капитана (по роману Жюля Верна «Пятнадцатилетний капитан») Древний философ Вергилий говорил: «Отважным судьба помогает…». Примером этого является роман Жюля Верна «Пятнадцатилетний капитан».
В своей книге французский писатель рассказал о чрезвычайных приключениях юного Дика Сенда и его друзей в открытом море и трущобе тропической
Африки. Герои книги прошли невероятно трудный и длинный путь - от берегов Новой Зеландии к Калифорнии. Они преодолевали на своем пути и океанские пространства, и африканские джунгли, населенные дикими племенами людоедов и злыми хищниками.
Эти люди не были профессиональными моряками или опытными путешественниками. Мисис Уэлдон и ее пятилетней сын попали в беду, ей не на кого было рассчитывать, кроме
Дика Сенда, пятнадцатилетнего юноши, который служил младшим матросом на корабле ее мужа. И Дик Сенд понял это, и оправдал доверие более взрослых людей. После гибели экипажа «Пилигрима» ему пришлось стать капитаном шхуны и взять на себя ответственность за жизнь миссис Уэлдон и ее малолетнего сына и стать капитаном своей небольшой команды после того, как шхуна разбилась об рифы, а ее пассажиры оказались в трущобе тропической Африки.
Немало испытаний выпало на их судьбу. Но тяжелее всего было пятнадцатилетнему капитану, так как от его действий, его решений зависели судьба и жизни людей, которые доверились ему. И он оправдал их ожидания. Дик Сенд «был уже почти мужчиной в ту пору, когда его ровесники еще оставались детьми» пишет о нем Жюль Верн. Сын неизвестных родителей, который вырос в воспитательном доме, мальчик еще в детстве твердо решил «выбиться в люди» своими силами. «Трудная работа моряка уже подготовила его к жизненным битвам».
Автор пишет, что «у него было лицо человека не только сильного, но и отважного». Отважный человек сначала думает, а потом действует. «Отважным», а не просто храбрым почти всегда улыбается судьба» вслед за Вергилием повторяет Жюль Верн. Дику Сенду пришлось думать о многом, когда он один уцелел из всего экипажа шхуны и остался капитаном. Ведь он не успел еще усвоить всех премудростей морского дела.
Ему приходилось полагаться во многом на интуицию, естественную сообразительность, наблюдательность. Даже через несколько лет, когда Дик получит диплом настоящего капитана, его будут мучить укоры совести: «Если бы на борту «Пилигрима» я знал все то, что должен знать настоящий моряк, скольких несчастий удалось бы избежать!»
Но в том и заключается заслуга юноши, что он, не имея ни достаточных знаний, ни опыта, с честью справился с возложенными на него судьбой обязанностями капитана и вывел свою «команду» из всех испытаний с минимальными потерями. Сам Дик Сенд и не подозревал, что «сделал что-то такое, что называют блестящим подвигом». Его решительность, мужество, твердость сделали из него настоящего героя.
А усердие и трудолюбие помогли получить необходимые знания и диплом капитана, уважение людей. Но по характеру Дик оставался простым и скромным юношей. Ведь он только начинал трудный путь настоящего капитана одного из кораблей Джеймса Уэлдона.
Волошка (на руском языке будет василёк)
Тяжким i безрадiсним було сирiтське дитинство великого українського поета Т.Г. Шевченка.Про це ми дiзна<span>ємось з багатьох його творiв.Один iз них- "Менi тринадцятий минало...".Хлопчик,залишившись сиротою,змушений був пасти чуже ягнята,щоб заробити собi на шматок хлiба.
Навколишнiй свiт зачарову</span>є його своєю красою,здається добрим,приязним.Забутi всi прикрощi-i хлопчик зверта<span>ється з молитвою до Бога,бо йому хочеться роздiлити з кимось свою радiсть,подiлитись думками,почуттями.
Але такий пiднесений,радiсний настрiй тривав недовго-згадалося,що вiн сирота,нема</span>є у нього нiчого,навiть рiдної хати,вiн у цьому великому свiтi одинокий. I залишається тяжко плакати над сво<span>єю гiркою долею.
Однак дитячi сльози i дитяче горе-недовговiчнi.Знайшлася добра душа,яка пожалiла,приголубила його.Це дiвчина,що "недалеко...плоскiнь вибирала".Побачивши дитячi сльози,вона "прийшла,привiтала,розрадила.I знову для сироти свiт засяяв,наповнився барвами,став веселим i привiтним.
З особою теплотою i любов'ю у вiршi "На Великдень,на соломi.." змалював Тарас Шевченко сироту,яким був сам у дитинствi.
Великдень-це найбiльше,найвиличнiше i найрадiснiше свято у православних християн.Ранiше,за часiв Шевченка,як тепер на Новий рiк i на день народження,було заведено робити дiтям подарунки.Автор розповiда</span>є у вiршi,як дiти на Великдень,граючись крашанками,почали хвалитися своїми подарунками.Усiм дiтям було чим похвалитися,усi мали до свят обнови,якi <span> їм подарували чи батьки,чи хрещена мати,чи iншi родичi.
Сирiтцi,що була серед них,теж хотiлося бути,як усi дiти,хотiлося,як вони,чимось похизуватись.Але </span><span>єдине,що вона дiстала в подарунок на свято,-це обiд у батюшки для таких,як вона,знедолених.
До сердечного щему ста</span><span>є боляче за цю нещасну дитину,яка була позбавлена найцiннiшого-тепла i любовi рiдних.</span>
