Охра-природна мінеральна фарба жовтого кольору,складається з окису заліза і глини.
Кисет—маленький мішечок для табаку.
Кресати—добувати вогонь кресалом.2.Енергійно йти.3Лаяти кого-небудь.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, - такий балакучий.
<span>Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий - на селі перший співака. </span>
<span>Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху. </span>
<span>Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько. </span>
<span>Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший - від плуга, другий - від овець. Гірко . їм було розставатись з батьком, матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! </span>Лушня, Матня, Пацюк:<span> "пропаща сила", ледарі, злодії, любили чарку, нехтували народною мораллю.
</span>
Автобіографічній поезії «Мені тринадцятий минало...», яка була написана в
далекій Орській фортеці, де поет перебував на засланні.
Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота.
Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у
душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться
Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя... Раптом герой усвідомлює,
що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози...
Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани —
проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми:
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало Моє...
Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов'язані,
передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й
безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути
безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали
батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з
провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як
кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й
потребує піклування та любові.
Життя кожної людини безцінне вже само по собі. Й тому, що воно є
найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне,
й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.
Життя - це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як
вона зуміє розпорядитися цим даром - залежить від неї самої. Життя можна
витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше
приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись
тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.
Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто
розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише
задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно
не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів.
Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій
меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи
його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. І
навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на
багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе
або самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе або для
самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя
й у самому кінці - перед смертю - варте стільки ж, а то й менше, як на
самому початку - одразу після народження.
<span>
</span>
