Убивши князя Святослава,Печеніги раз у разЙдуть ордою на Вкраїну,Раз у раз грабують нас І тепер їх шатра сіріВкрили луг над Трубежем,Печеніги знов з’явилисьІ погрожують мечем. Наші ждуть. Але боїтьсяПеченізький хан іти,Йому хочеться без боюПеремоги досягти. Є один вояк у йогоВтроє дужчий за вола...«Хай він б’ється», — хан хитруєІ до князя шле посла. «Чи не викличем ми, князю,Гніву праведних богів,Коли річку почервонимКров’ю наших вояків?! Краще ми розв’яжем сваркуСлавним герцем двох борців:Коли твій борець подужа,Я скорюся без боїв». Князь погодивсь, і звелів вінНайсильнішого знайти...Та на герць ніхто в державіНе зважається піти. Засмутився Володимир...Аж прийшов якийсь дідусь:«Син побореться, мій князю,І поборе, побожусь. З ним колись ми посварились,Пам’ятаю, як тепер,М’яв він шкуру, так, повіриш,Спересердя всю роздер». Привели до князя хлопця:Соромливий, мовчазний,Невисокого і зросту,Хоч доволі кремезний. «Може, хочеш, князю,Чи міцна моя рука,Роздражніть на пробу жаромНайсильнішого бика». Роздражнили. Бик на хлопця,Але той схопив за бікІ кавалок м’яса вирвав...Бик упав і кров’ю стік. «Добре!» — князь сказав до хлопця,А військам своїм звелів,Щоб озброїлись і ждалиЩохвилини ворогів. Третій довгий день минаєІ ідуть борці на бій,Князь і хан собі гадають:«Хто поборе — твій чи мій?!» Печеніг угледів хлопцяІ сміється: «От, дурне,Подолати, поборотиВоно думає мене!!» Не злякався Кожум’якаІ боротися почав.Повертав борця і важив,Потім, наче кожу, м’яв. І нарешті, наче бочку,Ухопив і кинув вмить.На землі без руху мертвийПеченіг-борець лежить. І на тім славетнім місці,Де страшний борець упав,На тім місці Володимир<span>Переяслав збудував.</span>
ЩЕДРИЙ ВЕЧIР
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Планета Земля - нас спільний дім. Всі наші війни, випробування різних видів зброї - все це шкодить нашій планеті. Планета еволюціонувати початку разом з нами. Ми з нею єдине ціле. І якщо ми і далі не будемо дбати про нашому спільному домі, то, в кінці-кінців, ми втратимо те, що нині маємо.
Народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.<span>Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.</span><span>Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).</span>