2.86/5 (57.11%) 824 голос[ов]
В дуже цікавому, повчальному і моральному творі Роальда Даля під назвою «Чарлі і шоколадна фабрика» розповідається казкова історія з життя маленького хлопчика по імені Чарлі, життя якого було дуже складним, але в один прекрасний момент відбулася дивна подія, яка перевернула все життя дитини, зробивши його дивовижним і просто неповторним. Про такі історії завжди цікаво читати, але в даному випадку це було у багато разів приємніше, тому що її головний герой викликає велику симпатію і відверто приваблює.
Отже, головний герой цього оповідання, хлопчик по імені Чарлі, був дитиною з дуже бідної родини. Сім’я його була великою, але мала дуже мало грошей, а тому не могла собі дозволити практично ніяких надмірностей. Звичайно, життя в сім’ї була дуже важким, тут вже не до шоколаду, просто б вижити і забезпечити собі хоча б мінімальне забезпечення. Втім, хлопчик не міг відмовити собі в любові до шоколаду. Любив він його просто надзвичайно. На жаль, тільки раз в році родичі могли порадувати хлопчика плиткою цієї ласощі – відбувалося це тільки на його власний День Народження. Втім, ситуація незабаром змінилася і в житті дитини настала біла смуга, яка напевно запам’яталася назавжди. Місцевий власник фабрики шоколаду на ім’я Віллі Вонка вирішив влаштувати екскурсію по своїй шоколадній фабриці і запросив на свою екскурсію кілька дітей, у тому числі і Чарлі. У підсумку, після закінчення екскурсії, Чарлі отримує головний приз – він стає спадкоємцем власника шоколадної фабрики і отримує всі вигоди, які з цим пов’язані.
Образ Чарлі дуже привабливий. По-перше, він привабливий з тієї причини, що з цією дитиною відбулися дуже приємні зміни. Він був дуже скромним, стриманим, але мрії його повністю збулися, і я тому надзвичайно радий. Крім того, він володів дуже приємними людськими якостями, які особливо добре проявлялися на тлі інших дітей, які потрапили на екскурсію на шоколадну фабрику. Приміром, Август Глуп був дитиною дуже ненажерливою і жадібною, Верука Солт – розбещеною, Віолетта Боригард – постійно жувала гумку, а Майї Тіві займався ще одним марним заняттям – дивився телевізор. Звичайно, на тлі всіх цих дітей з їх численними недоліками Чарлі здається просто ангелом, позбавленим будь-якого негативу. Думається, що з цієї причини він настільки і привабливий.
Образи дітей часто бувають цікавими і привабливим, але образ Чарлі – по-справжньому особливий. На його прикладі ми можемо побачити, як казково змінилося життя дитини, які яскраві емоції він переніс. Спостерігати за всім цим дуже приємно, це формує почуття симпатії до цієї дитини.
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>
Звиняйте, але знайшла тільки на російській.
ПОХВАЛА ДЕНЬГАМ .
Я знаю денег деланья тщету.
Чем больше их, тем меньше сна в хозяине.
Но верю я в их пользу, в правоту.
Они - константа, солнца постояннее.
Я - тёмен, тку на ощупь жизни нить,
Поэтому излишне осторожен.
Но искренне хочу предупредить,
Кто в добываньи денег отморожен:
Лишь деньги знают, сколько стоит всяк,
И сколько мертвенности в нём, и сколько живости.
О, деньги! Не дурманный вы косяк,
А - мера и труда и справедливости.
Но это верно в государстве том,
Где правят не предатели, не лохи,
И не ростовщики. Когда-нибудь потом
И наши деньги станут нам не плохи.
На мою думку не все в житті вимірюється грошима. Життя це складна стежина в житті людини. На цій стежині є і добре і погане. Але людина повинна завжди робити тільки добрі справи , незалежно від того чи в неї є гроші чи немає. Людина завжди має залишатися людиною.