Можу запропонувати таку історію з Іваном Силою:
Одного разу у селі Опеньки сталася незвичайна подія. Стара кобила важко
тягла за собою віз, позаду їхав її хазяїн Омелько. Несподівано віз струснуло,
щось шумно вдарилось, чоловік впав з возу і покотився додолу. На звук з хат
повиходили люди:
<span> -
</span>Ой,
лишенько! Кобила в яму провалилась, – переймалась баба Параска.
<span> -
</span>Як же
тепер витягати її, коли всі чоловіки на поле пішли? – питала баба Ярина.
Та й справді. Всі молоді та здорові роз’їхалися
по роботам, а в селі залишились самі старі й діти. Омелько встав, струснув з себе пил, а з ями тяжко
заіржала кобила.
Несподівано з-за рогу виглянула небачена в
Опеньках раніше машина. Задиринчала, зачухикала і зупинилась. З неї вийшов
здоровенний чоловік і назвався Іваном.
<span> -
</span>Що
сталось у вас? – спитав Іван.
<span>-
</span>Та
ось кобила в яму провалилась, а дістати ніяк не можемо.
І тоді сталось диво: самостійно Іван дістав кобилу,
без будь-якої допомоги. Люди зааплодували і причарувались силою такого великого
чоловіка:
- Велике вам дякуємо, Іване! Ви – справжня Сила!
Так і прозвали Івана Фріцака Силою.
Небо чисте, блакитне. На сонці сніг блищить, переливається і грає всіма барвами веселки, навіть дивитися боляче на цю розкіш.
Мороз. Сніг вискрипує і хрумає під ногами. Якщо взяти в руки трохи снігу і уважно роздивитися, то кожна сніжинка — як витвір мистецтва, ніби якийсь казковий майстер-ювелір зробив ці крихітні ажурні зірочки.
Ответ:
Читаючи вірш "Заповіт", який був написаний великим Кобзарем, починаєш розуміти, як поет ставився до своєї батьківщини, як переживав за її сучасне і сподівався на краще майбутнє. Саме такий твір міг з'явитися тоді, коли поет відчував себе смертельно хворим. Кожна людина, яка проходить шлях через очищення хворобою або навіть смертю, ставить перед собою питання: що залишиться після мене? Як будуть згадувати нащадки моє надбання, чи знадобляться мої думки, мрії поколінню прийдешньому? В багатьох своїх творах поет закликав земляків боротися за волю, рідну Україну, але саме в цьому вірші слова автора звучать полум'яним гаслом: "Поховайте та вставайте..." Нове життя уособлюється з новою вільною сім'єю, з братерськими почуттями і світлим майбутнім українського народу. Але спочатку потрібно всім встати на боротьбу за вільне життя пліч-о-пліч: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте".
А далі інтонація поета змінюється і стає печальною, тому що він прохає згадувати його в цій вільній сім'ї "незлим тихим словом".
Поет з любов'ю описує навіть те місце, де хотів би бути похованим. Рідний Дніпро був згаданий невипадково, бо скільки дум прийшло до Шевченка, коли поряд "Реве та стогне Дніпр широкий...". Сумно і страшно автору за рідну Україну, де злидні і бідність співіснують з яскравою красою батьківщини.
Але поет зміг перемогти свою хворобу і продовжити творити далі. Твір назавжди залишився в серці українського народу, а до того ж став народною піснею. Мине ще багато років до того часу, коли здійсняться мрії автора щодо вільної неньки України. Багато письменників і поетів будуть очікувати на цю годину. Скільки творчої інтелігенції буде зіслано та розстріляно тільки за те, що писали і проголошували думки про незалежну Україну! Але цей час настав. Зараз Україна — вільна й незалежна, здійснилися мрії Т. Шевченка. А народ вшановує пам'ять Кобзаря, згадує його добрим словом, навчає сучасне покоління любити й оберігати все те, що не зміг побачити оновленим наш прославлений поет. Будемо вірні пам'яті поета, згадуймо про ті часи, коли він мріяв і заповідав нам бути однією вільною великою родиною.
<span><span>Сто доріг , сто різних доль ,
</span><span>А мрія у всіх одна ,
</span><span>Шукають птицю Щастя люди ,
</span><span>Що з попелу народжена.
</span><span>Тільки , де ж птах Щастя ? !
</span>Хто побачить ? <span>Хто знайде ?
</span><span>Ходять , бродять десь люди ,
</span><span>Потоптані сто доріг.
</span><span>Тільки деякі знають ,
</span><span>Що її їм не знайти .
</span><span>Цей птах , з ними поруч ,
</span><span>Невидимкою в дорозі.
</span><span>Люди ті , мудрішими багатьох ,
</span><span>І живуть вони - люблячи ....
</span><span>Щоб птах був поруч ,
</span><span>Починати треба з себе !
</span>Полюбіть ! <span>Птах Щастя ,
</span><span>До Вас у віконце постукає ...
</span><span>Тому що , до тих, хто любить ,
</span><span>Та мрія сама летить ...
</span><span>І її шукати не треба ,
</span><span>Виходячи сто доріг ,
</span><span>Ви з любов'ю подружитеся ,
</span><span>Ну , а птах Вас знайде!</span></span>
Мова Сковороди — це мова «українського бароко з її обома полюсами — церковнослов'янщиною української редакції та народною мовою» , яка підготувала ґрунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.
Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.
<span>Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як «безодню», що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до нього і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.</span>
