Одне з найзагадковіших людських почуттів – це кохання. Про нього написано мільйони пісень, поезій, романів, його досліджували письменники, поети, художники, навіть вчені! Існує навіть думка, що кохання це буває, що це лише фізіологічні процеси в нашій голові і не більше. Дехто визначає термін, за який кохання згасає, психологи виділяють стадії кохання та етапи… Неймовірне почуття! Напевне, жодне не викликає стільки суперечностей, скільки кохання.
На мою думку, справжнє кохання існує, але це не те почуття, яке спалахує вогнем, як пишуть в книгах і поезіях. Справжнє кохання може виникнути лише до людини, яку знаєш до глибини душі, з якою розділяєш сумні та веселі миті. Все інше – симпатія, закоханість, шалений порив.. А кохання – воно приходить поступово. В наш час люди часто просто кидають на вітер слова «Я кохаю тебе!», а тоді через деякий час роблять це знову, але вже іншій людині. Мені важко уявити, як можна сказати ці священні слова одній людині, радіти з цією людиною, ділити щастя і біль, а тоді ті ж слова сказати іншій людині, перекресливши все те, що було до цього. Говорити про кохання треба лише тоді, коли в цьому є впевненість, після тривалого перебування разом, після того, коли стосунки пройшли випробування розлукою, часом, відстанню, різними умовностями життя.
Справжнє кохання може бути лише один раз в житті. Це моя думка. Можливо, з плином життя я буду інакше дивитися на деякі речі, але для мене кохання – це настільки глибоке та складне почуття, що я не можу повірити в те, що воно може бути кілька разів, навіть двічі. Звичайно, люди можуть кілька разів одружуватися, кілька разів зустрічатися з іншими людьми, але кохання можуть відчути або до однією з усіх цих людей, або ж до жодної.
Кохання не визначається спільними інтересами, зацікавленостями чи якоюсь спорідненістю душ. Воно не визначається жодною з умов. Воно, скоріш за все, поєднує в собі якусь легкість спілкування та впевненість. Воно чимось схоже на справжню дружбу. З другом можеш говорити про що завгодно, ділитися з ним найсокровеннішими таємницями. Таким, я гадаю, і є кохання. Коли коханій людині можеш розрити себе так, як другові, адже коли люди кохають одне одного по-справжньому, рано чи пізно вони зважуються на важливий крок – створення сім’ї.
А такі люди мають вважати одне одного найближчою людиною, довіряти одне одному і не боятися відкрити себе. Бо справжні стосунки можна збудувати лише на чесності.
Кохання не може загаснути. Люди, котрі кохають одне одного, завжди намагатимуться підтримувати вогонь своїх стосунків, робити добро одне для одного, вірити одне в одного і ніколи не залишати одне одного в біді. Інакше – це не справжнє кохання.
<span>Отже, на мою думку, кохання – це дуже складне почуття, яке часто плутають з іншими, нехтують ним чи не хочуть визнавати його. Кохання породжує стосунки, а над стосунками треба працювати: вміти поставити чиїсь інтереси вище, йти на уступки час від часу, вміти слухати, розуміти… Без цих речей загинуть будь-які стосунки. Недарма кажуть, стався до людини так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Ніколи не треба забувати ці слова.</span>
Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. ...десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, — це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації.
З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ні травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки...
В озерце впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозом, але на берегах немає жодної деревини...
Ніде ані деревця, ні кущика — саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі, сірі озерця та сірі струмки. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця.
Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів.
Жили-были два зайца.Они любили спать и кушать хрустящюю морковку.Их звали Бэн и Райдэр.Райдэр был проворным и много ел,а Бэн был весёлым.
Один раз Бэн и Райдэр пошли прогуляться в лес.Но они увидели странную ветку,которая была синего цвета. Они быстро ускакали домой.Рассказали маме зайчихе что они видели,а мама сказала ,,Я же вам говорила,одним в лес не ходить!!!"
Мама наказала Бэна и Райдэра.Бэн и Райдэр сидели дома целый день и скучали по прохладному воздуху и по природе.
Вдруг мама вошла и сказала ,,Ладно,идите гуляйте,но это последний раз!"
С тех пор Бэн и Райдэр одни никогда не ходили в лес.
