Объяснение:
Коли на село напали татари, люди поховалися на острівцях поміж непролазним болотом. Із села їх не було видно, тому що болото заросло височенним очеретом. Татари й не думали, що там можна сховатися. Вони вважали, що мешканці села перебралися кудись далеко.
Тут увагу ворогів привернули чайки, які кружляли над болотом, непокоїлися, голосно кричали. Татари зрозуміли, що люди переховуються саме там. Вони почали шукати шляху через болото. Втікачів урятувало те, що нападникам не вдалося знайти стежки.
Через кілька днів татари відступили. А врятовані люди прозвали чайок татарськими птицями за те, що ті видали їхню схованку.
Кажуть, що не любили чайок і козаки. Коли запорожці пливли морем на своїх човнах, вони намагались напасти на турецькі галери зненацька. Чайки скупчувалися над козацькими чайками і тим самим попереджали турків про можливий напад.
Ось як пояснює народ, за що чайку називають татарською птицею.
Тося зайшла в хату і думала: вона підійшла б, як би тільки юрко покликав її і вибачився. вона все пробачила б йому. їй завжди було цікаво слухати його історії.
-мамо, мамо,- побігла тося - а юрко ще приїде?
-звичайно! а ти, я бачу вже скучала!?-відповіла мама.
зовсім трішки! - сказала тося і подумала:я не встигла зним погратись, мені його дуже не вистачає - мамо, а як же каченята?
-які каченята?- здивовано спитала мама, а тося тим часом побігла до річки
тося побачила качку-матір, яка накрила їх крилами і крякала. тося зрозуміла, що качка тільки прийшла.і раптом одне каченя підняло голову і крякнуло у відповідь качці, потім ще одне. тося так зраділа і бігом побігла до хати за хлібом. вона зрозуміла, що каченята голодні. щоб їх не лякати , тося не підходила близько і здалеку підкидала маленькі кусочки хлібу. качка підбирала і підкидала каченятам.
-яка турботлива мама у них- сказала тося.вона сподівалась, що каченята оживуть.
ще з хвилин десяти вони полежали, і раптом встали на ноги. тося така була рада, що не знаходила собі місця.вже всі каченята піднялись окрім одного
П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію - зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина - телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину - «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського - людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.
Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все - наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
<span>У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя. </span>
В тот сезон Ветер был суровым. «Почему у меня нет друзей?» – бурчал Ветер. Луна дружит со Звёздами, Туча с Дождём, Рыбы с Водой. Только у меня нет друга.
Сел на бугорок Ветер и загрустил. Смотрит – рядом цветок стоит, и как будто ему тихонечко помахивает. Присмотрелся Ветер к цветку. Крупные лепестки красного цвета, тоненький стебелёк, листочки прижаты к цветку.
— Как тебя зовут, цветочек?
— Меня зовут Ветреница, — ответило растение. Очень удивился Ветер. Имя Ветреница напомнило Ветру его собственное имя.
— Мы живём в семействе лютиковых, — ответила Ветреница. — А назвали нас так потому, что мы при малом ветре начинаем трепетать, наши цветы на тоненьких стебельках покачиваются даже от слабых порывов.
Ветер почувствовал в Ветренице родственную душу.
— Давай дружить, — предложил Ветер.
Ветреница обрадовалась, ведь ей так нравилось красиво покачиваться от нежного дуновения Ветра. А главное, ей тоже хотелось иметь друга!
Коли Юрко повернувся додому, то його почалу мучити докори і він вирішив написати листа Тосі з вибачення. Для нього це було дуже складно, але все ж таки гарні наміри перемогли у ньому і лист було відправлено. У листі він запитував тосю про те як там дика качечка зі своїми каченятами і просив у дівчинки дуже щире вибачення за свої вчинки. Тося немогла не відповісти на цей лист. так вони листувалися весьнавчальний рік. А влітку Юрко приїхав знову до села і вони разом з Тосею кожного дня ходили годувати качку з уже здоровими каченятами.