Можна скласти такий план до казки "Говорюща риба":
1. Говірка рибка.
2. Проблеми в родині.
3. Проживання риби на березі.
4. Зародження дружби.
5. Запрошення на обід.
6. Витівка жінки.
7. Печаль рибалки.
8. Шакал і бляшанка.
Проблема служіння народові в
історичній повісті О. Назарука
"Роксолана"
Все на світі можна вибирати, сину.
Вибрати не можна лише Батьківщину.
В. Симоненко
Повість "Роксолана" писалася упродовж
кількох років — з 1918 по 1926 pp.
Головні герої повісті — Сулейман
Величний і дівчина-русинка Настя
Лісовські, дочка О Луки. Ці історичні
постаті жили на переломі Середньовіччя
й Нових часів. Український народ, на
думку істориків, переживав у цей час
найглибший занепад. Державність його
була зруйновано, він (народ) був
безпросвітною темною масою, яка в
тяжкій неволі коротала свій вік. І,
можливо, говорить О. Назарук, "на знак
того, що в українському народові все
ще криються великі здібності, Божа
воля видвигнула в тім часі одну жінку
як найбільшу жіночу постать світової
історії тієї епохи. Османська імперія
була багатою державою. Сулейман
Величний царствував 46 років. Мав
величезну армію (100 000 війська, 300
воєнних кораблів).
Після вступу на престол у війні проти
Угорщини ствердив себе здібним
вождем і ворогом християнського світу.
Здобув Бєлгород, воював з Австрією (у
тім поході йому товаришила його жінка
Роксолана, опустошив берег Італії.
Доходи його виносили біля 500
мільйонів аспрів щорічно. Дослідники
стверджують, що "силі його не було
рівня в цілім тодішнім світі". Мав
твердий характер, був відважний,
розумний і справедливий, даного слова
завжди дотримував. Любив молитву. Не
підлягав нікому, окрім Ель Хуррем.
Ця історична довідка допоможе нам
зрозуміти проблеми, які автор порушує
в повісті. Найбільш глибоко, на мій
погляд, розроблена у творі проблема
служіння народові. Розглянемо її на
прикладі окремих уривків.
До кімнати Хуррем зайшов монах літ
понад п'ятдесят. Поблагословив її
знаком хреста і заговорив рідною
мовою про справу, близьку рідній
(український) землі! Молода дівчина
знітилася: "Як вона, бідна невольниця,
може помогти рідному краєві, з котрого
вийшла, й народові, котрий мучився
там. Слухала уважно Івана, а в голові
снувалися думки. Сулейман, якого так
щиро покохала, володар трьох світів, є
ворогом правовірного люду, його
пращури руйнували українські церкви...
Чи можна це прощати? Важко, дуже
важко! Адже часто бачить окровавлені
голови людські. Дівчина згадала
Спасителя, який дав душі людини
свобідну волю вибору між добром і
злом, між вірністю і ламанням її. І тим
зробив ту душу подібною до себе. Якщо
Спаситель своє життя "во ім'я
царствування добра" поклав на вівтар,
то, може вона, Настя, дочка о. Луки
Лісовського — пароха при церкві св.
Духа — теж зможе віддати своє життя
заради спасіння народу, припинення
воєн, збереження православ'я?! Монах
сказав, що Мати Божа Воротарниця
прощає всі гріхи, окрім одного гріха
супротив мужа, а цей гріх прощає
церква Божа "по словам Христовим".
А ось другий уривок. Діалог між Настею
й Сулейманом. На запитання Сулеймана,
що вона зробила б, якби стала
володаркою всіх його земель, дівчина-
невільниця відповіла: "Я б будувала,
багато будувала б!".
Відповідала поважно, але так
переконливо, ніби він уже обіцяв гроші
на ті будови. Що ж мріяла залишити тут,
на далекій від України землі, полонянка?
Кухню для убогих, лічницю, купелевий
дім, школи для хлопців, бібліотеку, дім
для божевільних, мечеть.
Сулейман був вражений. Вона виростала
в його очах на дійсну султанку, і він
заговорив: "Ти маєш не тільки великий
розум, але й дуже добре серце, що не
забуваєш людей з країни, з якої
походиш".
Роксолана свою місію вбачала в тому,
щоб допомогти кожному незалежно від
національності її слуги ніколи не минали
ні греків, ні вірменів, ні італійців, ні
поляк, ні інших слов'ян. Усім роздавали
милостиню. Служба Хуррей уже
впізнавала її земляків, яких відпускали
на волю за її просьбою, і цим бідним
людям теж роздавала милостиню. "А
вони рідним словом подяку султанці
складали і сльозами прощали,
піднесеними руками благословляли".
Мати при зустрічі з дочкою розповіла
про свої митарства і про те, що
радувало материне серце.
Двоє людей-євреїв, які погодилися
організувати зустріч матері з дочкою,
так відгукнулися про Роксолану: "Файна,
дуже файна! біла, золоте волосся, сині
очі, подовжасте обличчя, малі руки, як у
дитини, і добре серце має, бо як іде, то
не минає бідних, навіть наших,
жидівських, хоч ми інша віра... Її карету
письмами закидають... А її слуги письма
збирають... Найменше письмо, навіть
подерте розглядають... Із-під землі
винного добувають, а невинному
допоможуть. Велику людяність Ель
Хуррем продемонструвала при зустрічі з
Сулейманом після приїзду матері.
Слухав чоловік кохану дружину, радів за
її добрі вчинки: "...о моя мила Хуррем,...
довго будеш прикладом і взірцем всім
дітям правовірним мослемів, як мають
шанувати своїх батьків і матерів!"
Хто ж вона, Роксолана? За змістом
написано твору може бути такий
висновок: Ель Хуррем розумна, добра
жінка, яка своїми вчинками довела, що
людина, де б вона не перебувала,
повинна залишатися людиною,
віддавати себе на службу людям різних
віросповідань, любити свою
Батьківщину, свій народ, шанувати його
культуру та традиції.
Ой
полем
киліїмським,
То
шляхом битим
гординським,
Ой
там гуляв козак
Голота,
Не
боїться ні огня, ні меча, ні третього
болота.
Правда,
на козакові шати дорогії
—
Три семирязі
лихії:
Одна
недобра, друга
негожа,
А третя й
на хлів незгожа.
А ще, правда, на
козакові
Постоли
в'язові,
А онучі
китайчані —
Щирі
жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі
валові.
Правда,
на козакові шапка-бирка
—
Зверху
дірка,
Травою
пошита,
Вітром
підбита,
Куди
віэ, туди й
провіває,
Козака
молодого
прохолоджає.
То
гуляє козак Голота,
погуляє,
Ні
города, ні села не
займає,—
На город
Килію поглядає.
У
городі Килії татарин сидить
бородатий,
По
горницях
походжає,
До
татарки словами
промовляє:
«Татарко,
татарко!
Ой, чи
ти думаєш те, що я
думаю?
Ой, чи ти
бачиш те, що я
бачу?»
Каже:
«Татарине, ой, сідий,
бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по
горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да
гадаєш».
Каже:
«Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел
літає,—
То козак
Голота добрим конем
гуляє.
Я його хочу живцем у руки
взяти
Да в город
Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами
вихваляти,
За
його много червоних не лічачи
брати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То теє
промовляє,
Дороге
плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову
надіває,
На коня
сідає,
Безпечно
за козаком Голотою
ганяє.
То козак
Голота добре козацький звичай
знає,—
Ой на
татарина скрива
поглядає,
Каже:
«Татарине,
татарине!
На віщо
ж ти важиш:
Чи на
мою ясненькую
зброю,
Чи на мого
коня вороного,
Чи
на мене, козака
молодого?»
«Я,—
каже,— важу на твою ясненькую
зброю,
А ще лучче
на твого коня
вороного,
А ще
лучче на тебе, козака
молодого.
Я тебе хочу живцем у руки
взяти,
В город
Килію запродати,
Перед великими панами-башами
вихваляти
І много
червоних не лічачи
набрати,
Дорогії
сукна не мірячи
пощитати».
То
козак Голота добре звичай козацький
знає.
Ой на
татарина скрива
поглядає.
«Ой,—
каже,— татарине, ой сідий же ти,
бородатий!
Либонь
же ти на розум
небагатий:
Ще ти
козака у руки не
взяв,
А вже за
його й гроші
пощитав.
А ще ж
ти між козаками не
бував,
Козацької
каші не їдав
І
козацьких звичаїв не
знаєш».
То теє
промовляв,
На
присішках став.
Без міри пороху
підсипає,
Татарину гостинця у груди
посилає:
Ой ще
козак не
примірився,
А
татарин ік лихій матері з коня
покотився!
Він
йому віри не
донімає,
До його
прибуває,
Келепом
межи плечі
гримає,
Коли ж
огледиться, аж у його й духу
немає.
Він тоді
добре дбав,
Чоботи татарські
істягав,
На свої
козацькі ноги
обував;
Одежу
істягав,
На свої
козацькі плечі
надівав;
Бархатний шлик
іздіймає,
На свою
козацьку голову
надіває;
Коня
татарського за поводи
взяв,
У город
Січі припав,
Там
собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське
хвалить-вихваляє:
«0й поле
киліїмське!
Бодай
же ти літо й зиму
зеленіло,
Як ти
мене при нещасливій годині
сподобило!
Дай
же, боже, щоб козаки пили да
гуляли,
Хороші
мислі мали,
Од
мене більшу добичу
брали
І
неприятеля під нозі
топтали!»
Слава
не вмре, не
поляже
Од нині до
віка!
Даруй,
боже, на многі літа!
