Людське щастя це для мене сімя .Без сімї людина не може відчувати повного щастя .На мою думку сімя це щось неймовірне а також щастя.Щастя допомагає людині відчувати себе потрібною та додає їй любові
Ответ:
Кобзар Дармограй,Руель, Перебендя.
Объяснение:
Одного разу вранці виходиш на вулицю й відчуваєш особливу прохолоду. От і осінь. Хоч сонце все ще яскраво світить, але вже не пече по-літньому. І вітер якось по-іншому колише дерева. І небо змінилося - ніби стало ближче. Сонячне світло пом'якшало, пожовкло, воно більше не сліпить очі.
Зате радують око осінні вбрання природи - жовте, багряне, золоте листя дерев і кущів, строкаті квіти, ніжно-солом'яна суха трава. Ось яскраві яскраво-червоні ягоди шипшини, грона горобини, геть вкриті солодкими ягодами китиці винограду, рум'яні яблука а золоті груші у садах, забавні парасольки-гриби під деревами в лісі...
І повітря змінилося. Тепер воно наповнене новими осінніми пахощами - запахом сухої трави, опалого листя, вогкості, стиглих яблук, осінніх квітів, винограду. У лісі пахне хвоєю та грибами. Повітря ніби стало чистішим - це зник запах розпеченого асфальту, влігся після дощу пил. Відчувається свіжість і прохолода.
Осінь і звучить по-особливому. Шумить вітер, дощ дзвенить, шарудить опале листя. Вже не чутно літніх пісень цвіркунів, але як і раніше дзижчать бджоли й оси, ласуючи стиглими грушами та виноградом. Безтурботний літній цвірінькання птахів змінилося тривожними криками. Скоро птахи великими зграями потягнуться туди, де і взимку тепло.
Осінь - красива, мінлива й зовсім не сумна пора.
1.<span>Баба з воза - кобилі легше.
2.</span><span>Дай дурневі макогона, то він і вікна поб'є.
3.</span>Місяць — батько, зірка — мати, сонце — їх дитятко
4.Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
5. Їв би кіт рибку, а в воду не хоче.
Їж, що дають, а роби, що кажуть.
6.З сухого дерева добре вогонь класти
7.Менше говори - більше почуєш.
8.На двох стільцях не всидиш.
9.Не лізь поперед батька в пекло.
<span>10.Овечку стрижуть, а баран трясеться. </span>
<span>Серед мужніх воїнів особливе місце у «Слові...» посідає образ Ярославни, </span>який приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі.
<span> В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.</span>
<span>
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!»
</span> Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську.<span>
«Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння.</span><span>
Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.</span><span>За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.</span>
