Вірші почав писати
російською мовою під час навчання в Полтавській гімназії. У 1846 році
він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного
року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву «Стихотворения
Леонида Глебова 1845 и 1846». Замість похвали й позитивних відгуків у
критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським
для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії. Глібов був двічі
одружений, рідних дітей не мав (діти померли в дитячі роки). По смерті
першої дружини Глібов жив сам 11 років. Всиновив сина другої дружини
Олександра.
З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому
доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор
порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти,
викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом
Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли
Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.
Л. Глібов «зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато
відомих діячів (П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, П. Єфименко, П.
Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко
та ін.)
За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком
у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над
ним поліцейський нагляд. Лише через п’ять років Глібов виклопотав
посаду завідувача земською друкарнею. За п’ять років без роботи він мав
удосталь часу на самоспоглядання.
Хвороба серця й астма підірвали здоров’я Леоніда Івановича.
Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою.
За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню
байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні твори,
вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються дітям.
Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і
випробувань. «Епітет завзятий мені не личить, — писав він 22 червня 1861
року в листі до О. Я. Кониського, — тому що я мир і спокій вважаю
синонімами щастя». Лише велика любов до України й покликання журналіста
підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування
щотижневої газети.
"Сирота Ярема, сирота убогий.
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Попихач жидівський, виріс у порогу,
А не клене долю, людей не займа.
Та й за що їх лаять, хіба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать:
Нехай бенкетують... у їх доля дбає,
А сироті треба самому придбать.
Трапляється часом, тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить.
Що-небудь згадає, або що побачить...
Та й знову до праці: отак треба жить.
Нащо батько, мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять.
Сирота Ярема, сирота багатий...
<span>Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать;</span>"
<span>П.ЗАБОЛОТСЬКИЙ
</span>Працюючи в стінах Академії, І. Сошенко почув від родича В. Ширяєва ім’я Тараса Шевченка. Незабаром вони познайомилися. У розповіді І. Сошенка, записаній М. Чалим, згадка про зустріч у Літньому саду чомусь відсутня. Зі слів Івана Максимовича виходить, що, почувши про Тараса, він через знайомих запросив його до себе. Т. Шевченко прийшов наступного ж дня. «Одягнений в засмальцьований тиковий халат, сорочка й штани з грубого полотна, заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий», — згадував Іван Сошенко.А далі було те, про що розповідають численні біографи поета. І. Сошенко познайомив Т. Шевченка з Євгеном Гребінкою, привів до Академії, де Тараса чекало знайомство з В. Григоровичем, О. Венеціановим, К. Брюлловим, А. Мокрицьким... Перед Тарасом відкривався інший, вільний мистецький світ. Святковими днями, вириваючись зі своїх ремісницьких буднів, він ішов до Ермітажу помилуватися шедеврами живопису. «Душа його поривалася в Академію», — згадував І. Сошенко.<span>Омріяна воля була дарована Т. Шевченку квітня 1838 року. Завдяки Іванові Сошенку ми маємо можливість зримо уявити пережитий Тарасом момент великої радості. «В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего «Евангелиста» (незавершену картину. — В.П. ), чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: Свобода! Свобода! — Чи не здурив ты, — кажу, — Тарас? А он все свое — прыгает да кричит: Свобода! Свобода! Понявши, в чем дело, я уже, со своей стороны, стал душить его в обьятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети» (Чалый М. Иван Максимович Сошенко. — С.36).</span>Невдовзі Тарас перебрався до Івана на квартиру. А далі сталося те, про що І. Сошенко згадував із досадою. Довго очікувана свобода захмелила Тараса, в ньому поселився «світський біс». Як несхожий реальний 24-25-літній Тарас Шевченко на того «канонізованого» поета, сакральний образ якого заважає розгледіти живе обличчя. Він був молодий і талановитий — веселий, життєрадісний «зух», якому вже не треба було цілими днями фарбувати паркани та дахи. Він потрапив у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька аристократія. Відкрита, вільна від світського глянцю, світла й м’яка Тарасова вдача привертала до себе увагу жіноцтва...<span>Івану Сошенку здавалося, що його друг легковажить талантом. «Познакомившись со знатными барами посредством К. Брюллова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался, и даже с претензиею на comme-il faut-ность (елегантність. — В.П. ), словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, несвойственную нашему брату бедняку-плебею Так-то, думалось мне, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз принимался уговаривать его, чтобы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: «Эй, Тарасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чого тебе нечиста мати носить по тым гостям? Маеш таку протекцию, такого учителя!» Куда тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи извощики... Закурив-же, думаю, мий Тарас, не буде з нього ничого доброго!..</span>Правда, по временам он сидел и дома, а все таки делом не занимался: то спивае, то пише соби щось, та все до мене пристае: «а послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?» Та й почне питать свою Катерину (он в это время писал ее). — Та отчепись ты, кажу, с своими виршами! Чом ты дила не робиш?»Цікава психологічна колізія! Двоє друзів-земляків зі схожими долями, а як неоднаково провидіння вело їх життєвою дорогою. Художник-ремісник, схильний нарікати на несправедливість долі, й геній із притаманною йому моцартівською легкістю, з не до кінця ще усвідомленим покликанням... «А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет», — виправдовувався згодом І. Сошенко.<span>Був і ще один — цього разу пікантний — сюжет, який ускладнював стосунки Івана й Тараса. Про нього І. Сошенко згадував так: «У Марьи Ивановны (хазяйки квартири. —В.П. ) жила племянница- сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашему брату-художнику влюбиться недолго, и я полюбил ее от души, и даже (грешный человек) подумывал было на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня. Долго я скрывал свое неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержал: разбранив Тараса, я выгнал его из квартиры, хотя тем нисколько не помог своему горю: Маша стала уходить к нему. Уже по выезде из Петербурга в Нежин, я узнал, что в академию подана жалоба от какой-то немки на Т. Шевченка. Жаль мне бедной Маши!»</span><span>Проте фінал цієї історії — цілком щасливий. «Узнав о моем назначении, — розповідав Іван Сошенко Михайлові Чалому, — Тарас, чувствуя себя передо мной не совсем чистым, пришел со мной проститься, и мы расстались как добрые приятели, как будто между нами ничего и не было».</span>
