Павлусь — пятнадцятирічний хлопець, представник славного козацького роду Судаків. Риси характеру Павлуся: Вольові якості: а) цілеспрямованість і наполегливість; б) мужність і витримка; в) незламність і твердість; г) готовність на самопожертву; д) велика сила волі; е) ненависть до гнобителів українського народу, зрадництва. Розум і кмітливість: а) володіння зброєю; б) застосування знань, отриманих від діда Андрія і козаків. Почуттєві риси: а) справедливість; б) вірність; в) сердечність і доброта; г) гордість; д) кмітливість і винахідливість; е) любов до сестри, родини, рідного краю; є) вміння реально оцінювати ситуацію.
«Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона (мати) ще возилася з ним. Як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює». · «Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовничком». ·Опис Павлуся «…Його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. …Зроду не то, щоб ціп або косу у руках подержав,— не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимісти хату». · «Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у других, і корів нема ялових…» · «… Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінькій день їсть (а лопав здорово) та спить. …Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня…» · «Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах». · «Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов». · «Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що?» · «Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок покірних, працьовитих, не таких, як він пудофет…. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув».
Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір. Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню. Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі… Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо. <span>Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя</span>
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
