Теорія літератури
Балада
<span>Балада «Тополя» — один із ранніх творів </span>Тараса Шевченка<span> (1839).</span>Що ж це за літературний жанр?<span> Балада(із </span>французської<span> — танцювати) — невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом і співчутливо-сумним звучанням. Баладі властиві такі ознаки:</span>
• невелика кількість персонажів;
• незвичайність і загадковість подій;
• гострота, а часто й трагічність у розв'язанні конфлікту;
• похмурий колорит;
• ліризм.
<span>Ти, мабуть, помітив, що балада «Тополя» дуже поетична та образна, їй властиві незвичайність, таємничість, казковість, емоційність, тобто романтичність. У ній романтичним є і пейзаж, що вважається засобом зображення внутрішнього світу людини. У Шевченковій баладі романтичний пейзаж — це дзеркало, яке відображає душу митця, ліричного героя. Пейзаж тут співзвучний із відтворюваними подіями й почуттями, він гармонійно єднає внутрішній світ людини з </span>природою:
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
о самого долу.
<span>Як у </span>народних, так і в літературних баладах, часто використовується прийом метаморфози, за основу якого взято перетворення людини на рослину чи тварину. У Шевченковій «Тополі», як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...», дівчину перетворено на тополю. Цей фольклорний твір має багато спільного з літературною баладою «Тополя» Тараса Шевченка.
Порівняй:
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,
Чия то дівчина розпустила коси?
Коси розпустила, гулять не ходила,
Молодого хлопця навік полюбила.
Проводжала мати сина у солдати,
Молоду невістку в поле жито жати.
Жала вона, жала, жала — не дожала
І до сходу сонця тополею стала...
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, що не йде стрічати?
— Не питайся, сину, про свою дружину,
Бери топір в руки — рубай тополину. —
Як ударив вперше — вона й похилилась,
Як ударив вдруге — вона й попросилась:
— Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,
На моєму листі спить твоя дитина. —
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
<span>Не спішіть, дівчата, розпускати коси.</span>
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
Можливо наш світ здається не дуже хорошим. Деякі люди вбивають , грабують.Але все ж таки ще є люди які спраді добрі. Захар Беркут був не тільки добрим, він був сильним, хоробрим, самовідданим та вірним. Насправді зараз ще залишилися люди, які готові допомогти тобі. Тому так ще існують люди такі як Захар Беркут
У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”.
<span>Ольга Куца, д. філол. н., проф. кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка </span>
<span>Постановка наукової проблеми та її значення. Поема Івана Франка “Іван Вишенський” (1900) розширювала “духовий простір” української літератури, ілюструвала стривоженість автора вічними питаннями буття, поставала “власною духовою сповіддю і сповіддю душі, розіп’ятої на перехресті епохи” [9, 243]. Дослідників цікавили насамперед світоглядні засади цієї “розкішної річи” (В. Самійленко). Д. Донцов, наприклад, писав, що в час “Івана Вишенського” І. Франко, балансуючи між вірою та раціоналізмом, так і не збагнув “високого аскетизму” Середньовіччя. К. Чехович зазначав, що автор поеми в 1900 р. ще не вірив “в об’єктивну вартість і вплив молитви”. Сучасна дослідниця Я. Мельник, з’ясовуючи деякі “темні місця” поеми, розглядає “феномен містичного фіналу «Івана Вишенського» як свідчення самозаперечення автора його rасіо” [8, 201]. Загалом же в поемі неможливо було приховати, за Є. Сверстюком, “духового змісту, який є головним”. Уже ці висловлювання дають деякі підстави розглядати “Івана Вишенського” в руслі духовного реалізму. </span>
Читайте також: Постать Івана Вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції Івана Франка
<span>Мета статті полягає в дослідженні визначальних рис духовного реалізму – як трансісторичного творчого принципу – в поемі І. Франка. </span>
<span>За методологічними засадами В. Захарова, О. Любомудрова, І. Єсаулова, М. Дунаєва й інших, суть духовного реалізму полягає в художньому освоєнні духовної реальності. “Духовний” тут − це “строго християнська духовність як якість тієї сфери особистості, яка спрямовує її до Бога, відповідає за її зв’язок із трансцендентним началом” [7, 39]. Зрозуміло, що духовний реалізм є явищем іншого семантичного ряду, ніж, наприклад, сентименталізм, романтизм чи реалізм: “йдеться про трансісторичний творчий принцип, який проявляється в літературі й мистецтві християнського типу культури” [5]. </span>
<span>У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”. На “стилістичну двоплановість” їх указував А. Скоць. Т. Гундорова підкреслювала, що поема “Іван Вишенський” пронизана “новою, неоромантично-символічною образністю”. Ю. Бойко писав, що в пошуках “нової літературної дійсності” виявилася “перспективнішою” саме поема “Іван Вишенський”, у якій “використано імпресіоністичну техніку, але лише як літературну техніку, на службі розкриття психологічних борсань суворого українського аскета з Атону” [2, 130].</span>
