«Шевченко – наш сучасник», – звикли казати ми, але небагато хто розуміє, що власне значить цей вираз.Сьогодні деякі люди ставляться до літератури скептично. Мовляв, застаріли ці пристрасті, а час, про який йдеться в літературних творах, давно минув. Це помилка думати так, і дуже серйозна помилка! В українській літературі існує багато чудових авторів, творами яких зачитується чимало людей. І, мабуть, одним із перших тут треба назвати нашого Кобзаря.Твори Тараса Григоровича Шевченка, на мій погляд, не застаріють ніколи: надто вже палка душа, осяяна світом могутнього розуму, стоїть за ними. Кобзар володів даром пророцтва: як інакше можна пояснити деякі з його віршів? Узяти, наприклад, поезію, де Шевченко звертається до всієї української спільноти: «І мертвим,і живим, і ненарожденним...» . Кожна фраза, кожне слово тут, як опік. Дійсно, у цьому творі чується живий голос Кобзаря, який звертається водночас до всіх і кожного зокрема. А «Гайдамаки»? Сторінки цієї поеми перегукуються з подіями XX століття – громадянською та другою світовою війною. Якщо ж перечитати цикл віршів «У казематі» , то також виникають історичні паралелі з певною добою в нашій історії. І подібних прикладів можна навести багато. Та хіба лише історичними паралелями вимірюється сучасність Шевченкового слова?Хтось із іноземних дослідників зауважив, що більше ніде йому не доводилося бачити такого ставлення до поета. Шевченко став пророком нашого поневоленого народу. Кожен українець вірив у те, що Кобзар і після своєї смерті любить, жаліє і вчить його.У незалежній Україні зроблено все, щоб віддати Кобзареві всю шану, повернути поету чималий народний борг. Сьогодні ми знаємо дуже багато про життя і творчість Тараса Григоровича. Нам відомо, що Шевченко не був ані святим, ані людиною, зануреною у надхмарні світи. Він був людиною розумною, інтелігентною та обдарованою. А життя Кобзаря можна вважати мірилом нашої історії.Гортаючи сторінки Шевченкового «Кобзаря», ми маємо змогу замислитися й над власним життям. Сучасність заповнює нас, але ми ані на мить не забуваємо, чиїми сучасниками ми є. Так, бути сучасником Кобзаря – це велика честь.
Із давніх-давен уславилась земля українська піснями, які передавалися від покоління до покоління, від матері до дітей бережно, як найцінніші реліквії. Пісні розкривали духовний світ народу, його прагнення і сподівання, горе і радощі, давали сили в труді і боротьбі за визволення.
"Українська народна пісня, - писав М. Стельмах, - увібравши в себе і грозовий, і барвінковий ласкавий світ, історію і побут, болючі роздуми і найніжніші почуття, воістину геніально поєднала пристрасне й емоційне слово з незбагненним чаром, з незбагненними таємницями мелосу..."
Доля української пісні сумна і велична. Незважаючи на перешкоди і лихоліття, вона вистояла і продовжує чарувати красою нові покоління. Кожна пісня, мов іскра, викресана з душевних глибин, проникає в саме серце, бо, як сказав укладач збірки "Найкращі пісні України" Михайло Шевченко: "Вона має те велике, єдине, що не вмирає, що гукає, об'єднує, паморочить жагучим почуттям духовності - має дух!"
Народна пісня - це насамперед історія України та невмирущість душі народної, це світ життя і боротьби, надій і сподівань, які не покидають людину і в найтяжчі часи.
Минають століття, змінюються суспільні устрої, потрясають світ війни і голодомори, на зміну одним поколінням приходять інші зі своїми смаками й уподобаннями. А народна пісня залишається, даруючи свою красу та неповторність.
У природы живые краски,
Миллионы лучистых соцветий
Для чего чудеса из сказки,
Если в жизни их можно встретить.
У природы живые ноты:
Песня поля и музыка моря
Ручейками звенит природа,
Соловьями встречает зори.
Окружая леса заботой,
Помогая хлебам колоситься
Мы в чудесных стихах природы
Открываем свои с
Книги! Как много они могут значить в жизни каждого человека: кто-то спешит прочесть их, а для кого-то они остаются скучным развлечением, которое не стоит их внимания. Однако есть что-то в них особенное, чарующее и меняющее взгляд на мир.
Совсем недавно я прочла рассказ Макса Лукадо «Люди с розами». Он научил меня одной мудрости жизни.
Всё началось тринадцать месяцев назад в одной из библиотек Флориды. В одной из книг были достаточно интересные пометки и Джону Блэнчарду захотелось найти их автора. Он приложил все усилия, чтобы сделать это и выяснилось, что они принадлежат мисс Холмс Мейнэл. Затем началось общение через письма. Джон просил её фотографии, но она отказывалась. Потом его призвали на фронт.
Наконец, их встреча состоялась.
Вот что он сам пишет о том, что произошло дальше.
"Ко мне навстречу шла молодая девушка - я никогда не видел никого красивее: стройная, изящная фигура, длинные и светлые волосы спускались кудрями на её плечи, большие голубые глаза... В своём бледно-зелёном пиджаке она напоминала только что вернувшуюся весну. Я был так поражён, увидев её, что направился к ней, совершенно забыв посмотреть, есть ли у неё роза. Когда между нами осталось пару шагов, странная усмешка появилась на её лице.
"Вы мешаете мне пройти", - услышал я.
И тут прямо за её спиной я увидел мисс Холис Мейнэл. На пиджаке её пылала ярко-красная роза. Тем временем та девушка в зелёном пиджаке удалялась всё дальше и дальше.
Я смотрел на женщину, которая стояла предо мной. Женщина, которой было уже далеко за сорок. Она была не просто полная, а очень полная. Старая, выцветшая шляпа скрывала тонкие серые волосы. Горькое разочарование наполнило моё сердце. Казалось, я разрывался надвое, так сильно было моё желание повернуться и пойти за той девушкой в зёлёном пиджаке, и в то же время настолько глубокой была моя привязанность и благодарность этой женщине, чьи письма давали мне силу и поддержку в самое трудное время моей жизни.
Она стояла там. Её бледное полное лицо выглядело добрым и искренним, её серые глаза светились тёплым огоньком.
Я не колебался. В руках я сжимал маленькую синюю книгу, по которой она должна была узнать меня.
"Я лейтенант Джон Блэнчерд, а вы должно быть мисс Мэйнел? Я так рад, что мы смогли наконец-то встретится. Могу я пригласить вас на ужин?"
На лице женщины появилась улыбка.
"Я не знаю о чём ты, сынок", - ответила она - "но та молодая девушка в зелёном пиджаке, которая только что ушла, попросила меня надеть эту розу. Она сказала, что если вы подойдёте и пригласите меня на ужин, то я должна сказать вам, что она ждёт вас в соседнем ресторанчике. Она сказала, что это было своего рода проверкой".
Джон и Холис поженились, но на этом история не заканчивается. Потому что в какой-то мере это история каждого из нас. Все мы в своей жизни встречали таких людей, людей с розами. Непривлекательных и забытых, непринятых и отверженных. Тех, к кому совсем не хочется подходить, кого хочется обойти поскорее. Им нет места в наших сердцах, они где-то далеко на задворках нашей души.
Холис устроила Джону проверку. Тест на измерение глубины его характера. Если бы он отвернулся от непривлекательного, он потерял бы любовь всей своей жизни. Но это именно то, что часто делаем мы - отвергаем и отворачиваемся, тем самым отказываемся от благословений Божиих, скрытых в людских сердцах.
Нужно всматриваться в непривлекательное и забытое. Это своеобразная проверка. Важно помнить, что отверженные миром носят розы.
Для того что бы делать всё хорошо и более проффесианально нужно трудиться