У повісті "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицький вивів цілий ряд виразних народних типів: старий Кайдаш, Кайдашиха, суворий Карпо й лагідний Лаврін, вередлива Мотря та тиха Мелашка.
<span>Сварки в родині Кайдашів викликані селянським малоземеллям, вічними нестатками та темнотою. Саме ці причини породжують взаємну заздрість, плітки, ворожнечу. Стара Кайдашиха й Мотря змагаються між собою за верховенство в господарюванні, за кожну зроблену дрібницю. В цій битві вони не зупиняються ні перед чим, знищуючи те господарство, за яке воюють. </span>
<span>Найбільше непокоїть усіх груша, яка росте на межі між городами. </span>
<span>Змальовуючи битву між Кайдашами, письменник застосовує гоголівський прийом, що створює виразний комічний ефект, який підсилюється контрастом між "високим" пафосним стилем і дріб’язковістю зображуваних проблем. </span>
<span>Сміх у повісті поєднується з сумом та співчуттям до селян-трудівників, які обкрадають своє життя дрібними інтересами. В останній редакції сварка через грушу закінчується примиренням, оскільки дерево всохло. В першій редакції стосунки в родині Кайдашів загострювалися, бо груша все більше розросталася. </span>
<span>Письменник показав усю безвихідь дрібновласницьких відносин, що призводять до постійних сварок у родині. </span>
Олекса Стороженко
«Скарб» скорочено
Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного
вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не
давали й пилинці впасти.
Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в
нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку —
навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати
відповідала, що на все воля Божа.
Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по селу
шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед
занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.
А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що
їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на
парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою.
Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на
вечорниці йти.
Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили
попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не «хотів і сказав,
що як Бог дасть, то й у вікно вкине.
Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий
хорт. Вирішили взяти його на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради
жарту. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати!
Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у
вікно вкинув, як він і казав.
Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони,
народилися у них гарні діточки.
Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такі, що звуть щасливими
таких, як Павлусь, котрі увесь свій вік ні про кого й ні про що не
дбають; таких, які мають багато грошей і стережуть їх, як Рябко на
ланцюгу. А по-моєму, той тільки й щасливий, хто другому не заздрить,
кого Бог благословив на добрі діла. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от
стати б ним і не хотіли.
Ноги Климка - важлива деталь у змалюванні характеру та життя хлопчика. Босі ноги Климка в осінню холодну пору в далекій дорогі як символ гіркого сирітського дитинства, обпаленого війною. Босоніж хлопчик уперто іде до своєї мети, щоб принести додому солі.
Чорнобривці в руках дівчини, яка хоче продати свою хустку, не тільки як останні квіти осені, а й символ України, її стійкісті в боротьбі з ворогом, бо, за легендою, чорнобривці вперше виросли там, де загинули козаки, захищаючи рідну землю від ворогів.
<span>Може, тим без пісні я не</span>
<span>можу</span>
<span>Працювати, жити</span>
<span>навіть дня,</span>
<span>Що округ земля моя</span>
<span>хороша,</span>
<span>А на ній - моя рідня!</span>
<span>
</span><span>«Поки людина живе — повинна чекати чогось великого»
</span><span>
</span>
На уроці українськой літератури ми прочитали оповідання Григіра Тютинника Дивак.Він мені дуже сподобався,
але більше сподобався сам Олесь.Цей хлопчик дуже любив природу,він сприймав її,як живу істоту.Зрозумівши,що сосна помирає,він хоче їй допомогти хоч би нагребти сніжку на її оголене коріння.Жаль йому і льоду,який ламають хлопці,і пліточки,яка опинилась в зубах у щуки.Отже Олесь чутливий до краси природи,його серце відкрите для добра й справедливості .Усе лихе він сприймає болісно ,ось це й мене зацікавило.Я думаю,що такі,як Олесь,стають справжніми людьми,небайдужими ,чутливими до навколишнього світу.І без таких дивакі світ став би жорстоким і холодним!