Т. Шевченко у поемі оспівує Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював морські походи проти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, відчайдушним, досвідченим, справедливим, за що побратими дуже його шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців. «Синє море звірюкою то стогне, то виє», «кругом хвилі, як ті гори», так що не видно ні землі, ні неба, аж «серце мліє», а «козакам того тільки й треба» — розбурхана стихія звеселяє їхні серця, наснажує співати пісні, піднімає дух козацький перед походом на Царгород. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:. Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося: осталися Могили по полю. Могили ці — і свідки колись гучної слави, і водночас нагадування сучасникам, онукам запорозьких велетнів, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз, напевно, є, бо дух народу незнищенний.
Боротьба добра зі злом - це тема, до якої звертається величезна кількість письменників. Дитяча література не є виключенням, і, скоріше, підтверджує важливість цього "вічного протистояння".
Візьмемо, наприклад, "Сіроманця" Миколи Вінграновського - герой цієї повісті - хлопчик, який розуміє, за що люди хочуть вбити ні в чому не винного вовка. Він зовсім не поділяє ідеї помсти Чепіжного. Хлопчик, ніби знає, що вовк так само мав родину, яку повідстрелювали ті самі люди. Він перемагає свій страх і допомагає старому вовку переховуватися від людей. Автор пропонує побачити добро там, де його віднайти не так і легко.
Дуже майстерно зображує добро і зло Євген Гуцало. Грубо кажучи, втіленням добра у нього в оповіданні виступають хлопчики-підберезники, а дядько Шпичак уособлює зло. Хлопці рятують величезного лося, а Шпичак в цей час дивиться на все із-за кущів. Він міг би допомогти, адже він доросла людина... Але він не робить цього. Цей підлий і боягузливий недолюдок жорстоко вбиває лося пострілом з рушниці.
Григір Тютюнник зробив свого героя уособленням добра і прикладом для гармонічних взаємин з природою. Його Олесь усім здається диваком через те, що він "надто" любить природу, ліс. Він майструє шпаківні і спілкується з лісовими тваринами. Олесь пробачає своїх образників і навіть радіє, що вони знову можуть спілкуватися.
Усі вищезгадані твори на прикладах показуть нам, що таке добро, а що таке зло. Ми маємо лише обрати команду, за яку збираємося грати!
Я за добро, а ви?
Приєднуйтесь!
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.— Але я зовсім не хочу ставати яянином!— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.— Невже з цього міста немає виходу?— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.— Яке ж це слово?<span>— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.</span>
Маленька хмаринка подорожувала собі небом, розглядала що кураєвиди, але їй було дуже сумно , тому що вона була зовсім самісінька. Летить летить вона і бачить: велика зграя птахів подорожує.Підлетіла хмаринка до них і каже:
-Мені так самотньо можна я до вас приєднаюсь?
-Ні, - відказали пташки - ти не така як ми ти повільно літаєш і не будеш за нами встигати
Поплакала поплакала хмакинка і полетіла дальше. Зустпіла іншу зграю птахів і помітила що вони інші за попередніх: ті були маленькими, а ці красиві великі."Можливо вони приймуть мене до себе" подумала хмаринка і полетіла до них:
- Мені так самотньо можна я до вас приєднаюсь?
- Ні ми летимо дуже далеко і нікого з собою ні беремо,-відповіли їй.
Довго довго плакала хмаринка і в решті решт зникла.Ось такою була її подорож