Бо у його документах було написано не БОруля, а БЕруля
Так тому що там відбуваються чарівні перетворення!)))
Патріотизм - величний вияв нескінченної
<span>любові до рідного краю. </span>Він, подібно до
любові, керує людською свідомістю, заставляючи робити великі і малі
вчинки в ім'я своєї батьківщини. Патріотизм, виховує великих, сильних
людей, які здатні пожертвувати життям
заради рідної землі. Патріотизм породжує впевненість у собі, волю в
перемогу, віру в свою націю, свій народ, він перетворює звичайну людину в
безстрашну машину, яка не відчуває страху і болю, ідучи впевнено і
безстрашно до своєї мети. Тоді мета патріота стає метою усього народу.
Патріот живе у єдності зі своїм народом, він живе своїм народом, адже
життя народу стає його життям. Та нажаль у нашому сучасному
українському суспільстві кількість патріотів з часом зменшується. Багато
людей під впливом економічної кризи, соціальних недостатків починають
презирати сучасну державу. І дух патріотизму в їхніх серцях починає
повільно втухати, як маленький вогник підчас дощу. Дух патріотизму
починає перетворюватись на інший дух - дух презирства. З країни виїзджає
багато людей, юнаки шукають собі "білого білета", щоб не іти в армію, а
дух національної свідомості ледь жевріє своїм маленьким, майже потухлим
вогником. Жаль терзає мою душу, коли проходжусь по звичайному
українському місту, де значна частина населення навіть не знає
української мови, а говорить на чужому всім народам наборі слів із
різних мов, який ми називаємо суржиком. Українська культура
зайшла в тупик із якого не може знайти виходу. Українські патріоти, яких
так потребує суспільство, ніби сплять довгим сном у душах багатьох
українців, проте люди не хочуть розбудити той дух патріота, який все
більше і більше гасне у їхніх серцях, а треба було б!<span> Тоді, коли
кожен українець запалить у своїй душі вогник патріота, весь народ понесе
його у своїй дорозі. Патріотизм кожного із нас, любов до ближнього і до
країни повели б державу вперед. Та не судилося...</span>
Усе що нас оточує, серед чого ми живемо - це природа. Вона дає нам все необхідне для нашого життя - воду, повітря, і поживні речовини. Але люди її забруднюють. Від забруднення природа страждає і хворіє. Погіршуються умови життя рослин, тварин і самої людини. Тому природа навколо нас потребує постійної турботи і уваги. Для того, щоб продовжувалося життя на нашій планеті, люди повинні берегти природу, охороняти її багатства.
<span>До постаті одного з керівників гайдамацького руху на ПоділліуXVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні, ще в 1838 р. звертався Микола Костомаров, Його романтична трагедія «Сава Чалий» занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, в якій засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, що перекинувся в шляхетський табір. Микола Костомаров намагався довести невинність зрадника і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія.</span><span>Карпенко-Карий у своєму творі зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який за панські ласощі й принади» перекинувся на бік По-тоцького і став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перекинчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'язував їх з демократичних позицій.</span>Трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати Інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шми-гельеьким, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, й до переходу гайдамацького ватажка в табір Іїотоцького.<span>Так непересічна особистість вироджується на наших очах, власне стає однодумцем хитрого, підступного Шми-гельського, що, маскуючись, грає роль козака.
У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками («Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.</span>Уроки трагедії Карпєнка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас, Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.<span>
</span>