Ответ:
Тієї ночі Степан майже не стулив очей. Його переповнювали важкі думи. Він мучився, перевертався з боку на бік, але сон не йшов до нього.
Багато Степан зрозумів тієї безсонної ночі. Він картав себе за те, що так підло поводився з конем. Адже Шептало був його чи не єдиним товаришем, вірним, на все готовим другом. Над ранок Степан остаточно зрозумів, що Шептало - це не просто кінь, це майже людина. Що він мудріший від інших коней. Він навіть мудріший від самого Степана. Бо Степан хто? Звичайний недоук, який у школі майже не вчився, ледарював. То й не дивно, що кінь його випередив у розумі.
Шептало не лише розумний, він ще й добрий. А Степан? Не бачив він у житті ніякого добра, тому й став таким жорстоким.
Але сьогодні вночі він багато чого зрозумів. Він буде добрим, терплячим і лагідним до цього коня, він не буде ніколи робити йому боляче, не посилатиме на важкі й нудні роботи. І обов"язково випускатиме на волю, щоб відпочив та розважився кінь.
І брудний чоловічок з корявими землисто-сірими руками підійшов до Шептала, вийняв з кишені морквину, обтер рукавом та подав Шепталові.
- Вибач!
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
<span>Вибрати не можна тільки Батьківщину. </span>
Поезія Ліни Костенко «Кольорові миші» про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.
Уявімо собі середньовічне місто. У ньому темно від диму вогнищ, на яких спалюють людей, котрі насмілилися думати чи жити по-іншому. Наук тут ще не знають ладом. Отже, і населення міста, темне, неписьменне, легко визнає відьмою чи чаклуном того, хто мислить чи чинить інакше, ніж інші. Суддя в судейській чорній мантії лише підсилює пітьму юрби. Такими художніми образами змальовує Ліна Костенко реальність.
Коли читаєш поезію, здається, що поетеса сама присутня на тому суді, на який приводить розлючений сусід підсудну Анну, якій, може, з десять років. Вона також бачить багряне кленове листя, що покладене на столі, як доказ. Може, маленька Анна на суді — це сама Ліна Костенко, якій також довелося свого часу пережити несправедливий суд. її вірші теж незвичайні, як і кольорові миші, яких робила з жовтих листочків дівчинка Анна.
Суддя також живе у своїй буденній реальності. Якщо сусід відчуває моральну шкоду від того, що миші яскраві, то суддя намагається знайти прозаїчну підставу для покарання чогось неповторного, духовного. Він звик виносити вирок. Для нього кожен, хто на лаві підсудних, є винним. Потрібно лише знайти докази цієї вини чи їх підтасувати.
Я - Вечір, і коли мій брат День втомлюється, я приходжу йому на зміну. Сонечко сідає, і я повільно спускаюся на Землю, щоб всі могли гарно відпочити після довгого дня. Я запалюю перші зірочки на темному небі і вішаю на небі місяць, щоб людям було світліше. Я дуже добрий. Люди про це знають і вітають один одного словами: "Добрий Вечір!".