Народна пісня в житті українців Український народ - це найспівучіший народ. Пісенна скарбниця українців налічує понад триста тисяч пісень. Люди,з давніх давен скадали пісні. Вони співалися на свята Івана Купала - купальські пісні,є також щедрівки,колядки,коли ходили люди на жнива - то співали жниварські пісні. Навесні,коли люди зустрічали весну,то співали веснянки. Народна пісна - це частина України,немає такого міста в нашій країні,де б на свята не лунали веселі пісні. Не буває,щоб на зимові свята,по вулицям ми не чули дзвінких щедрівочок чи колядок. Отже,народна пісня відіграє важливу роль,у житті кожного українця. Коли слухаєш українську пісню,то стає весело на душі і легко. Це,один з символів української творчості,українського народу.
1. Тугар Вовк говорить бегадировi про неминучу загибель монголiв
2.Тухольцi намагаються швидше доконати ворога
3. Остання чорна купа монголiв
4. Вiдчуття Мирослави перед ворожою купою
5. Вимоги вiдпустити монголiв.
6. Перемоги над монголо-татарами
7. Смерть Захара Беркута
8. Збулися слова Захара Беркута
Ответ: Згідно з датуванням Ератосфена та Аполлодора Афінського, 24 квітня 1184 року до нашої ери давні греки хитрістю захопили Трою і знищили майже все чоловіче населення міста. Врятуватись вдалось лише Енею з небагатьма соратниками, який отримав від богів наказ тікати з міста, щоб відродити славу Трої в новому місці.
На думку давніх греків, Троянська війна була однією з найвизначніших в історії Греції. Вона оспівана в поемі Гомера "Іліада" і довгий час вважалась міфом.
Объяснение:
Мадам Аделія Бухеньах - це жінка, власниця цирку "Бухенбах", яка викупила Івана Силу із в'язниці під заставу за 50 тисяч для бізнесу. Після смерті чоловіка вона 20 років продовжувала його справу, тобто керувала цирком "Бухенбах".
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
<span>«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».</span>
