Чи бути, чи не
бути - ось питання.
Що благородніше?
Коритись долі
І біль від
гострих стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись
в герці з морем лиха,
Покласти край
йому? Заснути, вмерти -
І все. І знати:
вічний сон врятує,
Із серця вийме
біль, позбавить плоті,
А заразом
страждань. Чи не жаданий
Для нас такий
кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й
снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни
присняться після смерті,
Коли позбудемось
земних суєт?
Ось в чім вагань
причина. Через це
Живуть напасті
наші стільки літ.
Бо хто б терпів
бичі й наруги часу,
Гніт
можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту
любов, несправедливість,
Властей сваволю,
тяганину суду,
З чесноти
скромної безчесний глум,
Коли б він
простим лезом міг собі
Здобути вічний
спокій? Хто стогнав би
Під тягарем
життя і піт свій лив,
Коли б не страх
попасти після смерті
В той край
незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?
Страх цей нас безволить,
І в звичних
бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не
відомих нам.
Так розум
полохливими нас робить,
Яскраві барви
нашої відваги
Від роздумів
втрачають колір свій,
А наміри високі,
ледь зродившись,
Вмирають, ще не
втілившись у дію.
Але тихіш!
Офелія! Згадай
<span>Мої гріхи в
своїй молитві, німфо.</span>
Квітуть квіти, сонце світить,
Коло нас сміються діти.
І ніхто навіть не знає,
І ніхто вже не впізнає,
Що було на цій землі,
Коли наші дідусі,
Коли всі захисники,
Помирали від ударів.
Ми їм вдячні все життя,
За оте все побиття.
І за мир в нашій країні,
І за мирне, небо синє.
От і зараз я стою,
На могилі дідуся,
Пошепки молюся,
Сльози ви ера руками,
Дякую всім ветеранам.
Переможцям — мій поклін,
Захопили ви Берлін.
Я например,просто запоминаю зрительно,т.е. много раз читаю,потом очень легко рассказывать))) ну это мой метод
В стихах он смеется над царской четой.
Когда Царь Николай читал - он был в бешенстве... .
Суда не было. Царь написал своей рукой: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать» .
Это было самым суровым наказанием. Шевченко повезли в Оренбург, затем в крепость-тюрьму Орск.
В Орске рядового Тараса Шевченко муштровали каждый день до потери чувств. Он был измучен, болел цингой.
Но не падал духом.
