Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Всі три поети в своїй творчості часто торкалися тем, що пов`язані з етикою та філософією.
Максим Рильський та Микола Зеров належали у 20-х роках XX ст. до групи так званих українських "неокласиків". Неокласики використовували у своїй творчості форми та методи поетичного мистецтва минулих епох, зокрема грецької й римської поезії. В своїх поезіях неокласики широко використовували міфічні та символічні образи. Вони називали себе естетами і протиставляли себе романтизму і народництву, тим самим відмежовуючись від післяреволюційної "пролетарської культури", яку вважали вульгарною та примітивною. Звісно, це не сподобалося владі, і багато українських неокласиків були репресовані. Неокласики були часткою того шара української інтелігенції, яку тепер називають "розстріляне відродження".
Євген Плужник теж був репресований в ті жахливі часи. Плужник був поетом-експресіоністом, тому йому була притаманна виразна емоційність та суб’єктивне світобачення. Сучасні літературознавці називають Плужника співцем гуманізму. Не були йому чужі і філософські роздуми. Наприклад, поезія "Для вас, історики майбутні..." була написана в жанрі медитації - це жанр ліричної поезії, де автор розмірковує над глибокими екзистенціальними та онтологічними проблемами та робить філософські узагальнення. У цьому творі Плужник торкається таких глибоких філософських питань, як жертовність в ім’я майбутнього, трагізм існування людини в складні часи. Поет пише, що майбутнім історикам дуже просто буде писати "рядки холодних слів" про часи громадянської війни, бо на відстані все здається зрозумілим та простим. Але для людей, що жили в ті часи і проливали у боротьбі свою кров, це було єдине і неповторне життя.
Мотивами життя і смерті, невлаштованості людини у світі пройняті такі його інші медитації, як «Там, де полягли вони за волю», «І вийшов на поле, а поле — мертве...», «Люблю в уяві декілька сторінок» та інші. Лідер київських неокласиків Микола Зеров мав багатющу ерудицiю, неабиякий естетичний смак i поетичний хист. Вiн наполягав на бережливому ставленні до культури минулого, без чого, він вважав, неможливий подальший розвиток поезії та письменництва. Сучасників Зерова вражали його майстерність, вишукана мова та глибоке проникнення у філософську сутність буття.
Максим Рильський приєднався до неокласиків в 20х роках. Він досконало володів технікою віршування, тобто був віртуозом-версифікатором. Він писав сонети, катрени, секстини, рондо, терцини. Але головним для поета завжди був зміст твору, і серед головних ідей поезій, написаних в той час, були любов, добро, краса.
Індивідуальний поетичний стиль Рильского характерізується винятковою музичністью, мелодійністю вірша, багатством ритмічних та інтонаційних ходів, а таклж багатством тропів — алегорій, метафор, порівнянь, персоніфікацій. Максим Рильский бую дуже ерудованою людиною і добре знав класичну літературу, тому він широко використовував літературні та історичні асоціації, що надає його поезіям особливого колориту. Він широко використовував у віршах образи-символи, наприклад, відомі образи троянди й винограду: «У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне».
Таким чином, можна зробити висновок, що ці три поети в своїй творчості торкалися філософських питань, і кожен робив це в своїй неповторній манері.
Тема:зображення Подолля, його чарівної природи.
Ідея:возвеличення краси рироди, гармонії з природою.
Художні засоби:
Епітети:балочка весела,хороші, красні села,срібним маревом,лани золотії,Бори величезні, густії,ярочки зелененькі,Стежечки маленькі.
Порівняння:Перевиті, мов стрічечки.
Жанр:(здається, інтимна лірика)
Розмір: тристопний амфібрахій.
Здається це так?
