Повесть Льва Кассиля "Будьте готовы, ваше высочество! " - произведение не только очень интересное, но и мудрое. От поверхностного взгляда не очень внимательного читателя глубокий смысл книги может и ускользнуть. Я эту книгу в детстве не читала, только радиоспектакль слышала, но всегда хотела прочесть. И вот недавно нашла случайно в библиотеке, прочитала с удовольствием, уже с позиций взрослого человека оценила. По сути, в книге показано становление личности маленького наследного принца вымышленной страны Джунгахоры, который вдруг начинает понимать многое из того, что его раньше не касалось. В соответствии с убеждением советской педагогики в возможности перевоспитания любого человека, личность маленького принца явно эволюционизирует по ходу действия. Он становится другим человеком - вернее, начинает проявлять лучшие свои черты, которые были подавлены придворным воспитанием. Книга читается на одном дыхании. Повороты сюжета - неожиданные и занимательные. Дэлихьяр Сурамбук волей автора помещён в детский коллектив советского пионерского лагеря (кажется, это был Артек) . Дети оценивают сверстников быстро и безжалостно, так что принцу приходится самоутверждаться небезболезненно ))) Дети описаны с неподражаемым юмором, много неожиданных ситуаций, ярких характеров.. . Принц Дэлихьяр узнаёт и задумывается о многих проблемах своей родной страны (Кассиль мастерски описал все "прелести" диктаторского режима, деятельность марионеточного правительства и "мерихьянго", государственный переворот.. . Создал привлекательный образ "узника совести" - поэта Тонгаора, чьи простые и понятные слова помогают принцу разобраться в смысле борьбы этого человека и ему подобных) . В произведении затронуто много общечеловеческих тем. Очень трогателен мотив зарождения первого чувства: принц-сирота чувствует родство душ с воспитанницей детдома Тосей, которая становится его настоящим другом. Спасибо автору за вопрос! Вспомнила о хорошей книге.
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>
когда М.Ю Лермонтов родился?
как звали его папу и маму?
где он жил в детстве?
как он вел себя в детстве?
кто он такой?
во сколько лет он начал писать?
где он родился?
как ему жилось?
бедный он был или нет?
любил ли он маму и папу?
<span>не так давно мы с дедом пошли в лес.по дороге дед рассказывал смешные истории когда мы пришли в лес мы очень удивились в деревьев были окрашены в золотой желтый и коричневый цвета . мы пошли собирать грибы казалось сейчас насобираем бабушке и маме целую корзину но потом мы увидели как ктото очень быстро бежит какойто серенький клубочек промчался а за ним бежал рыжий клубок мы так испугались что упустили грибы в речку.я с дедом возвращался домой ни с чем когда я остановился мне лиса и зайчик предпонесли целых 5 корзин с грибамию чего там только не было и подберезовики и лисички наверное лиса собирала лисички а зайка все остальноеюя протер глаза но серавно переда мною стояли они я сказал спасибо и они погнались друг за другом .вот такой был случай в лесу
или
</span><span>однажды, мы с сыном пошли за грибами в лес ,ну лес то не бог знает что, так сосонки.ну вот ,ходили мы долго ,грибов нет ни одного и мой сын говорит _пойдем к окопам ,у нас там с войны окопы кое где остались ,ну мы и пошли, подходим и видим картину_семья ежей нагружена грибами... папа ёж ,мама ежиха и двое меньшеньких тащат по грибу, белому ,огромному ...вот вопрос ..где они нашли 1!!!мы конечно полюбовались этой семейной идилией ,позавидовали немного и в хорошем настроении вернулись домой ,хоть и без грибов но с хорошей и чистой душой</span>
1) (в конце произведения уже полководцем) И между теми-то казаками, между теми восьмью полками отборнее всех был один полк; и полком тем предводил Тарас Бульба.
(Отцом)
<span>Уже около недели Тарас Бульба жил с сыновьями своими на Сечи.
</span>2) Здесь не нашла цитаты, но носили козаки длинные платья, что-то подобное.
3) "..<span>Ты хочешь, видно, чтобы мы не уважили первого, святого закона товарищества"
4) (скажи, что сечь его привлекла как раз тем, что войны были)</span>
<span>"Но старый Тарас готовил им другую деятельность. Ему не по душе была такая праздная жизнь — настоящего дела хотел он. Он все придумывал, как бы поднять Сечь на отважное предприятие, где бы можно было разгуляться как следует рыцарю"
5) </span><span> "Кракова. Много избил он всякой шляхты, разграбил богатейшие и лучшие замки, распечатали и поразливали по земле казаки вековые меды и вина, сохранно сберегавшиеся в панских погребах; изрубили и пережгли дорогие сукна, одежды и утвари, находимые в кладовых. «Ничего не жалейте!» — повторял только Тарас. Не уважили казаки чернобровых панянок, белогрудых, светлоликих девиц: у самых алтарей не могли спастись они; зажигал их Тарас вместе с алтарями."
6)"</span>Но Тарасу Бульбе не пришлись по душе такие слова, и навесил он еще ниже на очи свои хмурные, исчерна-белые брови, подобные кустам, выросшим по высокому темени горы, которых верхушки вплоть занес иглистый северный иней.<span>— Нет, не прав совет твой, кошевой! — сказал он, — ты не так говоришь: ты позабыл, видно, что в плену остаются наши, захваченные ляхами? Ты хочешь, видно, чтобы мы не уважили первого, святого закона товарищества, оставили бы собратьев своих на то, чтобы с них с живых содрали кожу или, исчетвертовав на части казацкое их тело, развозили бы их по городам и селам, как уже сделали они с гетманом и лучшими русскими витязями на Украине. Разве мало они поругались и без того над святынею? Что ж мы такое? спрашиваю я всех вас: что ж за казак тот, который кинул в беде товарища, кинул его, как собаку, пропасть на чужбине? Коли уж на то пошло, что всякий ни во что ставит казацкую честь, позволив себе плюнуть в седые усы свои и попрекать себя обидным словом, так не укорит же никто меня. Один остаюсь.
7) К одному сыну (Андрию)[после предательства): " </span>
<span>Бледен как полотно был Андрий; видно было, как тихо шевелились уста его и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил." По</span> остапе устраивал поминки, т.е. очень хорошо, в отличие отношения к Андрию:«Это вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!» — приговаривал только Тарас."
