«Слово про похід Ігорів» – визначна пам’ятка нашої давньої літератури. І хоч автора твору ми не знаємо, проте він справжній патріот Руської землі. В його розповіді не тільки сумні нотки за поразку Ігорової дружини, але й гордість та одночасно смуток і біль за свою вітчизну, що вже тоді була великою державою.Руська земля постає перед нами у всій красі – велика, безмежна. Кордони її простягнулись на тисячі кілометрів. Але немає єдності між князями Київської Русі, чвари і міжусобиці панують в часи автора «Слова…». Бажання отримати більшу владу та багатство штовхають князів на стежину протистоянь. Не хочуть ці «непослушні діти» слухати і великого князя Київського Святослава. От тому і не відгукнулися князі, за винятком його брата «буй-тура» Всеволода, на заклик князя Ігоря виступити єдиною силою проти половців. Можливо, князі вважали, що для них достатньо участі і в переможному 1184 року поході проти половців, а, можливо, не хотіли вони бути під керівництвом Ігоря. Автор «Слова..» зі смутком і жалем згадує ті часи, коли Руська земля була єдина і неподільна, могутня і багата. Слава про неї летіла в далекі землі, відлякувала ворогів, а половці не сміли йти на Русь, але «уже бо, браття, невесела година настала», князі почали «крамолу кувати», землі ділити, від ворогів не боронити. Тому малою силою князь Ігор не міг здолати більш численного ворога. А його поразка стала поразкою всіх князів і Руської землі.Руська земля… Вона як жива істота постає перед нами з чарівною природою, величними, працьовитими, гордими людьми. Більше двадцяти разів звучить у «Слові…» «Руська земля». І це невипадково. Адже вона виступає головним героєм твору. Частинкою цієї землі є не тільки чудова природа, але й князі, народ, який живе тут. Доля землі і доля народу тісно пов’язані між собою. Із землі живуть люди-ратаї, на ній вони стражу дають, терплять лихо через князівські чвари. Не дивлячись на постійні князівські міжусобиці, народ усіх земель Русі живе одними переживаннями, тривогами, думками та почуттями. Єдина духовна єдність русичів. Ігор вирушає в похід – за Сулою іржуть коні, у Києві дзвенить слава, Новгороді «трублять труби», а в Путивлі стоять стяги.Руська земля живе своїм життям і, як губка, вбирає в себе все хороше і зле. Вона в гармонії з людьми. Єдиним плачем, невисказаною тугою людини і землі звучить опис спустошеної, усіяної трупами Русі. Рідна земля допомагає князеві Ігорю повернутись з полону, додаючи свої магічні сили. Природа теж частинка цієї землі. «Сонце червоне в небі ясному» сяє і радіє над землею, коли Ігор повернувся до рідної землі.<span>Автор «Слова» зображує Руську землю великою і багатою, тривожиться за її долю, мріє про часи, коли Русь буде єдина, могутня, закликає князів об’єднатися в боротьбі проти зовнішніх ворогів. В єдності сила народу, сила держави – ця ідея актуальна і в наш час. Тому «Слово» – твір вічний, бо його ідеї важливі для всіх часів і народів.</span>
У казематі написано тринадцять поезій[1]:
<span>
«Ой одна я, одна»,
«За байраком байрак»,
«Мені однаково, чи буду»,
«Не кидай матері! — казали»,
«Чого ти ходиш на могилу?»,
«Ой три шляхи широкії»,
«Н. Костомарову»,
<span>«Садок
вишневий коло хати»,</span>
«Не спалося, — а ніч, як море»,
«Рано-вранці новобранці»,
«Неволі тяжко, хоча й волі»,
«Чи ми ще зійдемося знову?»,
«Косар».</span>
Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в інституті
літератури імені Тараса Шевченка АН України). Весь цикл Шевченко переписав до
«Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів
новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До «Більшої книжки» поет вніс цикл у
Москві 18 березня 1858, надавши йому назви й присвяти «В казематі. Моїм
соузникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не
переписано.
У п`єсі «Наталка Полтавка»<span> в сатиричному плані подано </span>образи возного й виборного<span>. Возний — дрібний урядовець, що «помазався паном», «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить!» З цинічною відвертістю виправдовує він хабарництво, несправедливість, які панували в тогочасному суспільстві. Вовча мораль возного найвиразніше проступає в його пісні «Всякому городу нрав і права...» Возний проповідує огидну мораль здирників і гнобителі: </span>
<span>Всякий, хто вище, той нижчого гне, — </span>
<span>Дужий безсильного давить і жме, </span>
<span>Бідний багатого певний слуга, </span>
<span>Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. </span>
<span>Характер хапуги й здирника розкривається не прямолінійно. Поступово, іноді мимохідь, драматург показує способи його збагачення. Майстерно володіє письменник основним принципом реалістичної типізації — засобами розкриття різних рис характеру людини. Возний зображений не тільки як хабарник. Не раз у п'єсі виявляється його певна освіченість. Він добре обізнаний з українськими літописами. Але це в нього йде не від любові до культури рідного краю, а з його житейської, судової практики, щоб довести права своїх клієнтів на дворянство, він змушений ритися в літописах, обґрунтовуючи походження панків від шляхти, від значної козацької старшини. </span>
<span>Обізнаний возний і з театром, але й тут виявляється його груба натура. Возному хотілося, щоб на сцені справді вбивали, — тоді б, мовляв, було «за що гроші платити». Знає возний і літературу, зокрема вірші. Він просторікує про любов, яка не знає соціальних меж. Ллє й тут слова возного — брехня пана, а не погляди освіченої людини. І. Котляревський розкриває, що то за любов: «Люблю тя, дівицю, как жадный волк младую ягницю». Любов до Наталки не заважє нозному одночасно відвідувати і «вдовствующую дякониху». </span>
Тут не сказано чем именно он болеет
..............Ой скажіте, добрі люди, чим Андрій хворіє:
На роботі — замерзає, коло миски — пріє....................
так и отвечай ( На роботі — замерзає, коло миски — пріє)
<span>Гострий зір Василя Голобородька вихоплює з буденного життя вагомі зерна поезії. Своєрідність його бачення світу виявляється в умінні змалювати звичайне в казковому забарвленні, осягти соняшним промінням щось тривожне, часом драматичне. Прикметною рисою Василя Голобородька є вміння поєднувати народно-традиційні засоби з новим змістом, наповнювати музикою свої лаконічні малюнки з життя людини. Коротше кажучи — Василь Голобородько поет з своєрідним світосприйманням, органічним чуттям музики слова, закоханий у життя, яке в його баченні є отією білою казкою, де наче на рушнику, червоні й чорні барви створюють неповторну картину живої дійсності</span>
