Сравнивая героев художественных произведений, мы можем понять их представление о жизни, и может быть их самих. В этом сочинении мы сравним героев незаконченного исторического романа А. С. Пушкина "Дубровский", а именно Андрея Гавриловича Дубровского и Кирилу Петровича Троекурова.
У обоих героев есть свои сходства и различия. Рассмотрим черты их судеб. Это быди ровесники выросшие в одном сословии, которые женились по любви, но оба скоро овдовели, имея каждый по ребёнку: у Дубровского- сын, у Троекурова- дочь.
Несмотря на разницу в благосостоянии, оба родителя стараются обеспечить соим детям хорошую жизнь. Дубровский, чтобы дать своему сыну всё, что нужно для беззаботной жизни в Петербурге, продаёт почти все деревни, оставляя одну- Кистенёвку. Дочь Троекурова растёт на глазах у родителя. затрачивая на дочь уйму денег, Кирила Петрович ничего не теряет.
В тот момент, когда Екатерина вторая свергает с престола Петра третьего, Троекуров и Дубровский принисают различные решения. Троекуров, понимая, что вся власть в руках у императрицы, принимает её сторону, что и приносит ему немало пользы. Однако Дубровский остаётся верен Петру третьему, сто негативно сказывается на его благосостоянии и положении в обществе. Но зададим себе вопрос: если бы Андрей Гаврилович тоже примкнул к сторонникам Екатерины второй, стала бы его жизнь проще? Нам это неизвестно.
Были у них и общие интересы- оба были горячими охотниками. Псарня Троекурова славилась своими качествами на всю губерню и Дубровский естественно завидовал- ведь его благосостояние позволяло ему держать лишь свору борзых да пару гончих. Это сравнение ещё раз указывает на разницу в благосостоянии.
Дубровского я могу охарактеризовать как личность неуравновешенную и экзальтированную, и именно поэтому я отношусь к нему лучше, чем к Троекурову- спокойному и размеренному дельцу.
Короткая версия
Будучи ровесниками, рожденные в одном сословии,
воспитанные одинаково, они сходствовали отчасти и в характерах и в наклонностях. В некоторых отношениях и судьба их была одинакова: оба женились по любви, оба скоро овдовели, у обоих оставалось по ребенку.
С Таней за партой сидим мы вдвоём,
Дружим мы с Таней и песни поём.
Тане во всём помогу я всегда,
Если случится какая беда.
Хтось живе в страху , очікуючи кінця світу... Хтось за принципом – «День пройшов і – Слава Богу!». Хтось (На жаль, є і такі!), не хоче ускладнювати собі існування роздумами про те, що «день прийдешній нам готує». Я не третейський суддя, так що вирішувати, що краще, переважніше, не беруся. Тим більше, що кожен вважає себе правим, тому і має повне право на власну точку зору.
Що ж я? Співчуваю всією душею тим, хто живе очікуванням чогось згубно-катастрофічного для світу, для цивілізації. Яке треба мати серце, щоб, будучи впевненим у майбутньому апокаліпсисі, народжувати і ростити дітей, радіти онукам, приреченим, як вони вважають, на неминучу загибель?! Не поділяю я і захоплень з приводу щасливого майбутнього бездіяльних, інфантильних оптимістів, що живуть лише власним світом, які впевнені, що існує Хтось, в обов'язок якого входить вирішення всіх проблем, усунення всіх перешкод на шляху до їх щасливого майбутнього. Чи не вони годинами простоюють у чергах до чудотворних ікон? Адже там натовп! Причому, в різну пору року і час доби. І кількість бажаючих доторкнутися до святих мощів все росте! Таке зростання релігійності? Навряд чи! (Хай вибачать мене несправедливо скривджені моїми припущеннями!)
Я не відношуся ні до песимістів, ні до наївних оптимістів, бо вірю: «Майбутнє світле і чудове». І не тільки тому, що безмірно поважаю Миколу Гавриловича Чернишевського, який (перебуваючи, до речі, в ув'язненні в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці) знайшов у собі сили для життєствердного переконання. А тому, що великий демократ знав шлях до цього світлого і прекрасного майбутнього, і так просто, без дратівного пафосу, позначив його, що всією душею повірив.
Майбутнє людства через сто, через тисячу років я бачу простим, як усе геніальне, та щасливим. А щоб воно стало дійсно таким, бережіть мир, природу, один одного, все суще на Землі. Працюйте, примножуйте те, що залишили нам у спадок пращури наші. Працюйте в ім'я світлого і прекрасного майбутнього своїх дітей, онуків, країни, усього світу. Заражайте молоде покоління своєю впевненістю і прикладом, нехай вони теж знають, що тільки за цієї умови буде світле і добре, багате радістю і насолодою життя.
І тільки ця наша спільна віра буде своєрідним щитом, оберегом від страхітливих прогнозів. Тільки тоді не буде ніякого апокаліпсису, а буде Золотий Вік! Вірю в це. Більше того – вірую! І, окрилений цієї всеперемагаючої вірою, йду в клас, дивлюся на своїх ровесників, таких різних, здається, зовсім-зовсім несхожих на своїх батьків, і розумію: «Інакше й бути не може!»
